Основні поняття і проблеми: Індивід. Індивідуальність. Особа. Посередність. Талант. Доля. Характер. Сенс життя. Смисловий центр. Екзистенціальний вакуум. Абсурд. Покликання. Роль. Робота. Одержимість. Дозвілля. Розваги. Раціонально-нормативне. Емоційно-особисте. Свобода. Щастя. Фактори щастя. Види щастя. Страждання. Гармонія. Дисгармонія. Біль. Захист. Терпіння. Страх. Астенічна реакція. Стенічна реакція. Біологічний страх. Соціальний страх. Смерть. Безсмертя.
Особа як суб'єкт історичного процесу. Талант і посередність
"Особа" є ключовим терміном для цілої низки наук про людину: соціології, психології, педагогіки, а також для політики і правознавства.
Поняття "особа" близьке до термінів "індивід" і "індивідуальність". Часом їх вживають як синоніми. Насправді ж між цими поняттями існує суттєва різниця.
Термін "індивід" вживається, насамперед, для означення будь-якої окремо взятої людини. Тобто це "один із", або просто "екземпляр", вихідна одиниця відрахунку чи розгляду. Коли ж ми хочемо підкреслити винятковість людини, її специфічну відмінність від решти людей, то ми вживаємо термін "індивідуальність". Тобто ми визнаємо за людиною її конкретність, право на відокремленість, оригінальність, самостійність. Сократ, Мікеландже-ло, Кант, Пушкін, Наполеон, Шевченко, Ейнштейн, Грушевський та ін. були справжніми великими індивідуальностями. При вживанні слова "особа" ми підкреслюємо, крім названого вище, певну соціальну роль і функцію індивіда, який засвоїв необхідний рівень знань, цінностей, моральних вимог, норм, ідей тощо і так чи інакше вписується в систему суспільних відносин, в життя суспільства взагалі. Особа — це суб'єкт суспільства і суб'єкт історичного процесу і водночас творець суспільних цінностей і смислів. В особі органічно поєднані індивідуально неповторне, що відрізняє її від решти людей, і загальне, що спільне з іншими і єднає з ними.
Особа — сукупність трьох складових: біогенетичних задатків, впливу соціальних факторів (середовище, умови, форми регуляції тощо) і її психологічного ядра Я. Відповідно до цього структура особи має такий вигляд:
285
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
1. Спрямованість особи: переконання, ідеали, інтереси.
2. Досвід: навички, вміння, знання, вчинки.
3. Психічні властивості: воля, інтелект, пам'ять, мислення, відчуття, емоції.
4. Біопсихічні властивості: темперамент (сангвінік, холерик, меланхолік, флегматик), властивості статі і вікові властивості.
До цього можна додати поведінку, своєрідність вчинків, стиль діяльності тощо.
Рух життя, його відтворення людиною здійснюється завдяки постійному віднесенню до свого Я, яке служить для неї своєрідною "точкою вщрахунку" в системі суспільного руху, в якому вона формується і де через об'єктивовані форми "узнає" себе і не тільки фіксує себе як момент цього руху, а й відноситься, бажає, прагне, мріє, виробляє ті чи інші уявлення і проецює їх на оточуючу дійсність. Я є сутнісним елементом структури особи, її вищий духовно-смисловий і регулятивно-прогнозуючий центр, основа внутрішньої самооцінки і відправний пункт взаємодії з навколишнім середовищем, з іншими людьми.
Особа — це людина з "своїм обличчям", яку характеризує багатство зв'язків з дійсністю, ступінь засвоєння і відтворення матеріальних і духовних цінностей, здатність включатись у суспільні процеси і функціонувати в системі суспільних відносин, зберігаючи своє "обличчя", манеру відчувати, думати, говорити і діяти, здатність відстоювати свої інтереси, свою позицію, своє Я — незбагненний таємничий "центр" особистості.
Особою є людина, що володіє самосвідомістю і світоглядом, досягла розуміння своїх соціальних функцій і свого місця в світі, своєї ролі як суб'єкта історичного процесу, як ланки в ланцюгу поколінь. Лише як особа людина не тільки розуміє світ, входить у стосунки і зв'язки з іншими людьми і природою, а й запитує себе: хто я і навіщо живу? Що мені потрібно? Що маю робити? В чому сенс мого життя і на що мені сподіватись? Рівень вимог особи до дійсності і до самої себе є дуже важливим утворенням, він спонукає людину до активності, з ним пов'язані самооцінка і те складне духовне життя, яке здатне визначити не тільки її поведінку, а й формування багатьох особливостей характеру і значно вплинути на її долю.
Полем вияву особи є вся сукупність зв'язків і відносин з суспільством і природою. Особою не народжуються, а стають: це не вроджена і не закінчена даність, а процес і результат взаємодії генетично-успадкованого і набутого в процесі виховання й самовиховання.
Індивіди народжуються з певними задатками та обдарованістю, але для сформування кожного індивіда в певну індивідуальність необхідний запит суспільства на ту чи іншу людину — виконавця певної функції з заданими орієнтирами та алгоритмами індивідуальної діяльності. Суспільство не тільки захищає, забезпечує, годує, одягає, а й ставить свої вимоги до окремих
286
Розділ IX. Особа і суспільство
індивідуальностей у відповідності до запитів тієї чи іншої сфери суспільного життя. Скажімо, епоха класичної Греції потребувала видатних діячів у політиці, філософії, мистецтві — і з'явились Солон і Перікл, Сократ і Аристотель, Філій і Софокл та багато інших, хто становить гордість не тільки греків, а й усього людства. Епоха Відродження породила цілу плеяду титанів думки і мистецтва - Данте, Петрарка, Рафаель, Леонардо, Тиціан, Кампанелла, Бруно, Галілей... Українське Відродження в сфері культури, двадцяті роки XX століття, славне такими іменами, як Агатанел Кримський, Лесь Курбас, Олександр Довженко, Микола Хвильовий та інші. Велика Вітчизняна війна розкрила полководницький талант Жукова, Рокосовського, Конєва, Малиновського, Черняховсько-го, Василевського та багатьох інших; талант інженерів і конструкторів літаків, танків, зброї: Туполєва, Ілюшина, Полікарпова, Токарева, Калашникова; талант багатьох діячів літератури і мистецтва.
Отже, визначальним у формуванні людини і розкритті її потенцій є суспільство з його системою цінностей і ставленням до людини, здатністю не тільки захистити, нагодувати, одягти, а й затребувати те, що потрібно суспільству і закладене потенційно в здібностях людини. Тобто існує "замовлення" на певну "функцію", отже, і на певну індивідуальність.
Тільки зіставивши себе з системою, яка б живила та спрямовувала плин життя й надавала йому сенсу, індивід сповнюється впевненості в своїх здібностях і в своєму праві діяти за покликанням. Чим динамічніші й інтенсивніші суспільні процеси, чим більш насичене сенсом життя, тим повніше розкриваються здібності індивіда і тим більше усвідомлюється право бути причетним до історичного процесу, нації, народу, людства.
Історію творить усе суспільство, кожний учасник історичного процесу робить у нього свій посильний внесок, але внесок цей неоднаковий, як нерівними є самі людські індивідуальності.
Ідея рівності, яка давно визрівала в головах людей багатьох поколінь, гуманна в цілому, оскільки спрямована проти поневолення одних людей іншими, не завжди виявляється виправданою й безневинною в силу фактичної нерівності здібностей, умов життя, таланту між людьми. Інша справа, коли нерівність здійснюється через примус, через державне регулювання і обмеження вільної самодіяльності особистості, свободного обрання життєвих можливостей.
В людському суспільстві, як і в тваринних спільнотах, також має місце відбір, але він відбувається на принципово іншій основі — соціальній. Зокрема, відбувається відбір еліти (талантів), яка становить меншість, і розподіл ролей і функцій серед решти — посередності. Епохи, що заряджені енергією докорінних змін і перебудови, сприяють виявленню і функціонуванню геніїв, талантів. Причому ці процеси і явища мають форму амплітуди маятника і характер пульсації. Так, Греція епохи Перікла дала цілу низку, плеяду геніїв, потім два тисячоліття вже їх не генерувала. Пізніше це трапилось з
287
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Голландією, яка в XVI—XVII століттях породила знаменитих мореплавців, учених, політиків, геніальних художників (Рубенс, Рембрандт, Ван-Дейк та інші) і досягла великих успіхів у цілому, забезпечивши безбідне і спокійне життя своєму народу, разом з тим, на думку Герцена, втратила здатність породжувати великих людей, геніїв всесвітнього масштабу. Герцен дає таке пояснення цього факту: "Точка, лінія якої боротьба між бажанням кращого і збереженням існуючого, закінчується на користь збереження, настає (здається нам) тоді, коли панівна, діяльна, історична частина народу близько підходить до такої форми життя, яке відповідає йому; це свого роду насичення, сатурнація; все приходить у рівновагу, заспокоюється, продовжує вічне одне й те саме до катаклізму, оновлення, руйнації. Завжди те ж саме не вимагає ні великих зусиль, ні грізних бійців; в якому б роді вони не були, вони будуть зайвими: серед миру не потрібно полководців" '.
Суспільство типу Голландії, створивши умови для розвитку землеробства, ремесла, торгівлі, різного роду професійної діяльності, разом з тим сприяє певному вирівнюванню людських індивідів, їхньому усередненню і захищає цей могутній прошарок посередностей як свою основу і опору. Посередність взагалі необхідна і позитивна, оскільки забезпечує стабільність, полегшує добір керівництва державою, яке, на думку К.Поппера "рідко піднімається над середнім рівнем як у моральному, так і в інтелектуальному відношенні і часто навіть не досягає його" 2. Тобто посередність не підлягає усуненню, вона буде завжди, забезпечуючи в суспільстві стан сталості і стабільності. Більше того, вельми помітна тенденція зростання посередностей, яку відзначив ще Герцен. "Перевага нашого часу, — писав він, — все йде до посередності, обличчя втрачається в натовпі. Ця колективна посередність ненавидить усе різке, самобутнє, що виступає з ряду: вона проводить над усім загальний рівень. А позаяк у середньому розрізі у людей небагато розуму, то збірна посередність, як грузьке болото, розуміє, з одного боку, все, що бажає випірнути, а з іншого — попереджає безлад ексцентричних особистостей вихованням нових поколінь в таку саму мляву посередність. Моральна основа поведінки полягає переважно в тому, щоб жити, як інші"3.
Історія — "витвір" суспільний. Але й роль особи в цьому процесі значна. І все ж масштаб і вагомість внеску в історичний процес різна у посередності і у таланту, тим більш — у генія. Саме видатні обдаровання руйнують реакційні політичні системи, порушують застаріли догми, роблять епохальні винаходи, створюють шедеври мистецтва.
Будь-який видатний індивід: геній, талант, будучи як і всі, якимось "особливим індивідом", на відміну від посередності, є водночас і "тотальністю людського прояву життя". Як і всі інші члени суспільства, геній, талант прилучається до всього суспільного життя або до окремої його сторони, але завдяки своєму особливому покликанню, результат його діяльності набув характеру загальності. Завдяки цій особливій місії геній, талант настільки злитий з своїм часом і на-
288
Розділ IX. Особа і суспільство
стільки концентрує в собі сили і прикмети часу, епохи, почуття і помисли сучасників, особливо якщо це письменник, художник, то навіть його особисті настрої і враження виступають не тільки живою, а й дієвою силою в свідомості сучасників і навіть наступних поколінь. Завдяки цій особливості крупна творча індивідуальність стає своєрідним "органом" і представником суспільства, епохи, людства. Через своїх видатних представників людство формулює і виражає свої ідеали, ідеї, думи, "вибалакується" і "радіє", "надіється" і "розчаровується". В цьому сила і значимість геніїв і талантів у будь-якій сфері діяльності — в економіці, політиці, науці, мистецтві, релігії - особистостей типу Перікла, Леонардо да Вінчі, Шевченка та інших. Можна говорити про "широту" обдарованості (Наполеон, Пушкін, Шевченко), і "вузькість" (Гельдерлін, Сезанн, маршал Жуков). Однак у будь-якому разі крупне обдаровання є відповіддю на запит суспільства або певних його сил, виразником їх потреб і сподівань і вже в силу цього відіграє важливу, часом визначну, роль у житті суспільства, нації, класу.
Таким чином, хоча геній, талант не "призначається" і не створюється за замовленням держави, класу, нації, партії, він великий і активний тому, що він є історична і соціальна категорія, суб'єктивна потенція і об'єктивація потреб тих чи інших соціальних сил, функція суспільства, в якому живе і здійснює свою життєдіяльність. Тому навіть психологія непересічної індивідуальності, її переживання і стан, характер і норов виступають не як функції її особистого життя, а як явище, що, крім суб'єктивного, має і об'єктивний сенс, суспільне значення, що служить перехідним ступенем від психології до ідеології, а від неї до практичної дії. Це значить, що геній, талант зобов'язаний природі лише задатками, як передумовою до спеціалізованої професійної діяльності, до виконання певної "ролі" і "функції" в системі суспільного цілого. Для оформлення ж будь-якої обдарованості в діючу індивідуальність необхідна насамперед потреба в певному виді діяльності. Визначальним фактором формування і розвитку творчої індивідуальності, видатного діяча політики, науки, техніки є атмосфера суспільності, в якій виробляється досвід відчування і спосіб мислення, шліфується обдаровання і набувається досвід. І чим більш насичене й інтенсивне соціальне життя, тим більше розкривається і розцвітає хист, а чим значиміша творчість індивіда, тим більше він належить суспільству.
В епохи коли напруга соціальної боротьби, суперечності в різних сферах суспільства наростають, значимість особистостей, які беруть участь у цих процесах, збільшується багаторазово. Сильні характери набирають особливу силу, яскравість і здатність впливати на маси, одержують право говорити і діяти від імені більшості або всіх, представляти інтереси групи, класу, партії, нації, людства, виражати настрої і думки мільйонів. На цьому базується тверда рішучість у діях, впевненість у необхідності своєї справи, переконаність у своїй правоті, віра в своє історичне покликання.
Отже, немає підстав твердити, що особа є щось суто соціальне або загальне, або зводити її до діяльності, ролі, функції, як це має місце у висловлю-
19 Філософія
289
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ваннях деяких вітчизняних і зарубіжних авторів, а також у реальному житті: в школі, на виробництві, в судовій практиці тощо.
Великий знавець людської душі Ф.М.Достоєвський писав: "...у людині, крім громадянина, є і обличчя. Судці судять громадянина і інколи зовсім не бачать обличчя... .Але відняти обличчя і залишити тільки громадянина не можна: вийшло б щось гірше від комунарського стада"4.
Знеособлення, деперсоналізація, перетворення людини в функцію виробництва, в "гвинтик" соціального механізму, одиницю, що не має власної думки, своєї точки зору і навіть статі, часом стає державною політикою, як це мало місце у фашистській Німеччині, в часи сталінщини і брежнівщини. Така людина цілком безпечна, безвідповідальна, безініціативна, вірно служить режиму, виказує інакодумців, "голосує" за покарання тих, хто має "власне обличчя" і "власну думку". В цілому культивувалась сіра слухняна маса. Але і в умовах радянської влади справжні особистості були фактично у всіх сферах суспільного життя. Щоб у цьому переконатись, варто назвати такі імена, як академік А.Сахаров, генерал П.Григоренко, письменник О.Сол-женіцин, поет В.Стус та ін. В цілому ж адміністративно-командна система породжувала усереднений варіант людини, який являв собою не тільки продукт цієї системи, а й неодмінну умову її функціонування. Цей тип людини і цей тип соціальної системи передбачали одне одного і характеризувались причинно-наслідковими зв'язком. Тоталітарна система нетерпимо ставилась до всього, що могло похитнути її підвалини, тому дозволяла індивіду виявити себе, а відповідно свій талант і сміливість, тільки в рамках своєї професії, в решті ж випадків вимагала бути "як усі", тобто йти на компроміс. У цьому В.Ф.Овчинніков, що присвятив свою монографію дослідженню феномена таланта в російській культурі, бачить причину того, що за радянської влади не було висунуто жодного великого або хоча б крупного, світового масштабу філософа або історика, не кажучи вже про політику, де з часів В.ІЛеніна панувала посередність. Завершальний етап командно-адміністративної системи відзначений фігурами Л.І.Брежнєва і К.У.Черненка, які стали символами застою, тупика і деградації соціальної системи і й єрархічної одномірності5.
Історія життя кожної людини — це не тільки те, що оприлюднене і раціоналізоване: це насамперед історія її пристрастей і бажань, хотінь і прагнень, де чимало і "світлого", і "темного". Тому, висвітлюючи будь-яку особистість не слід вдаватися до ідеалізації і лакування: треба говорити не тільки про величне і променисте в ній, а й про "темні" сторони її життя, характеру і поведінки, адже "ніхто не настільки великий, щоб для нього було принизливим підлягати законам, які однаково панують над нормальними і хворобливими" 6.
Приватне життя видатної особистості, звичайно, може бути предметом спеціального дослідження, але, як говориться, без копирсання в "брудній
290
Розділ IX. Особа і суспільство
білизні", що взагалі негідно порядної людини. Альберт Швейцер, який був не тільки видатним вченим-гуманістом, а й талановитим музикантом, палким прихильником Баха, в музиці якого він знаходив розраду і віру в життя, писав: "І як чудово, що Бах — людина залишається для нас таємницею, що, окрім цієї музики, ми нічого не знаємо про його думки і почуття, що ніяка цікавість психологів і вчених не може опоганити його пам'ять" 7.
Тим більше слідусіляко осуджувати намагання вишукувати виключно "порочне" і "темне" в життєдіяльності тих особистостей, які в силу своїх історичних заслуг стали уособленням усього кращого в своєму народі, ідеалом людини, за яким вимірюється життя і поведінка тисяч і тисяч людей і багатьох поколінь. В даному випадку мається на увазі інсинуації щодо Т.Г. Шевченка і Лесі Українки, до яких нині вдаються деякі "звергувачі" найвищих національних авторитетів.
Доля і характер
Поняття доля - одне з найбільш вживаних і разом з тим належить до тих термінів, навколо яких ведуться, і будуть ще довго вестись розмови і суперечки.
Якщо підсумувати висловлювання мислителів: філософів, теологів, моралістів, педагогів, психологів, а також письменників, то можна зробити висновок, що поняття "доля" виражає ідею детермінації людського життя, яке характеризується "визначеністю", "приреченістю", "невідворотністю", "несвободою", "вироком". Вчитель римського імператора Нерона філософ-стоїк Сенека говорив, що доля веде слухняного, а непокірного тягне силоміць.
Доля в багатьох висловлюваннях постає як щось неосяжне і приховане від людського розуму, разом з тим закономірне і необхідне, що пробиває собі дорогу через юрбу випадковостей в соціальному житті людини і в її взаємодії з середовищем.
Народження і виховання, успіхи і кар'єра, здоров'я і здібності, щастя і страждання, — все це, певна річ, виявлення долі, але в обов'язковій пов'язаності з людиною як біосоціальною істотою, яка для своєї життєдіяльності і функціонування повинна постійно самовиповнюватись і самоутверджуватись в обох своїх "формах" - біологічній і соціальній.
Біологічні виміри людини і параметри долі включають сліпу залежність людини від уроджених і генетично закладених індивідуальних особливостей організму, стану тіла, інстинктів, нервової системи, статі, життєвого циклу - дитинства, юності, зрілості, старіння і невідворотності смерті. Народитись здоровим чи хворобливим, індивідом жіночої чи чоловічої статі, здібним чи нездарою, вродливим чи невродливим, сильним чи слабим, темпераментним чи нетем-пераментним, належати до білої, жовтої, чорної раси, бути європейцем, китайцем, нефом - все це впливає на людину, на її долю. Природне середовище: клімат, рослинний і тваринний світ, річки, ліси, повітря тощо — все це формує
19*
291
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
фізіологію і психологію людини, інакше як би можна було пояснити те, що стосується раси, етносу, темпераменту і т. ін.
До соціальних вимірів і параметрів долі відносяться соціально-економічні умови існування людини, загальний рівень матеріальної і духовної культури суспільства, зміст і особливості наявних цінностей і ціннісних орієнтацій, установлений суспільством ідеал людської особистості і роль, відведена їй в історичному процесі.
Оскільки людина була і залишається частиною природи, то вона своєю "біологічною формулою" від дня свого народження і до кінця свого життя залежить від вроджених біологічних механізмів, зокрема механізмів статі. З.Фрейд взагалі вважав, що саме тут криється загадка і розгадка долі, тому говорив: "Анатомія — це доля". Його думку підтримує цілий ряд вчених, зокрема Отто Вейнігер 8. Він вважає, що формування долі і характеру відбувається" в людському організмі вже на рівні "хімізма" а в подальшому майже цілком залежить від сексуальних стосунків і проблем статі.
Поза сумнівом, біологія і фізіологія є основою і виразом життя людини, тим, що поєднує її з природою і природними процесами, що зумовлює поділ на жіноче і чоловіче начало. Вже в цьому доля певною мірою "запрограмована" і в загальних рисах визначена.
Чоловік і жінка мають свій цикл життя з особливими періодами і характеристиками, виконують різні функції в системі суспільного організму, і мають свої специфічні потреби й інтереси, способи їх задоволення і переживання, свої почуття і думки, права і обов'язки. Отже, не можна індивідів різної статі розглядати тільки з загальнолюдської точки зору, а також пред'являти однакові вимоги і чекати однакового результату.
Чоловіча стать переважно встановлена на "громадськість", в чоловіках виразніше формуються індивідуальність і здатність до розумової, предметно-інстру-ментальної діяльності. Коло інтересів у чоловіків ширше, ніж у жінок, а активність більша. Вибираючи рід занять, чоловік цікавиться насамперед його предметним змістом, можливістю просунутись у ньому, зробити кар'єру, заслужити повагу й авторитет. Вже в ранньому віці хлопчики відрізняються ставленням одне до одного, до гри, поведінкою і діями. В них більше проявляються воля, сміливість, те, що характеризує "Марса"; вони більш самостійні в судженнях і поведінці, більше цікавляться тим, як побудований предмет, річ, у них більше прямоти в судженнях, волі в поведінці і рішучості у відстоюванні своєї позиції; вони більш об'єктивні й самокритичні. Чоловіче начало — динамічно-продуктивне, пошуково-варіантне. На самцях природа постійно експериментує і веде нещадний відбір з метою пошуку необхідних властивостей і якостей в умовах, що постійно змінюються. Природа кодує в біолого-генетичних механізмах самців потрібні для роду властивості і якості, тому вони більш сприйнятливі до нового і більше нетерпимі до старого, ніж самки. Разом з тим, самці більш вразливі і менш життєстійкі, ніж самиці.
292
Розділ IX. Особа і суспільство
Жінка, за висловом М.Бердяєва, істота іншого порядку, ніж чоловік: вона "менше людина, більше природа. Вона — переважно носій статевої стихії. В статі чоловік значить менше, ніж жінка. Жінка вся стать, її статеве життя — все її життя, що охоплює її цілком, оскільки вона жінка, а не людина"'.
Організм жінки — функціональна система дітонародження і материнства, він більше пристосований до потреб яйцеклітини, ніж до своїх власних, пише Сімона де Бовуар. В жодного створіння жіночої статі немає такої залежності від дітородної функції, як у жінки. Саме в дітонародженні і материнстві жінка реалізується фізіологічно, а її організм налаштований на продовження роду: це її покликання "від природи", і вона з дитинства готується до цього. "Від самого народження, - пише Сімона де Бовуар, - жіноче покликання опановує жінкою і намагається утвердитись. Цей складний процес приводить в рух весь організм і супроводжується виділенням гормонів, що впливають на всю нервову систему і весь організм. Залежно від того, як проходить суто жіноче життя, залежить фізичне і психічне життя жінки, її страждання і щастя, нервозність і спокій. Більшість хвороб жінки похідна від хвороби її "утроби". Тісний зв'язок, взаємодія ендокринних систем та нервової регуляції, нестійкість нервової та вазомоторної системи сприяють тому, що "тіло жінки, а особливо дівчини, це "істеричне" тіло в тому розумінні, що в ньому психічні процеси невіддільні від фізіологічних виявів" ' °.
Якщо в соціальному житті, у сфері інтелекту, в прагматичній і науковій діяльності, а також у мистецтві провідне місце "забили" за собою чоловіки, то в питаннях любові, сім'ї, виховання дітей безперечним лідером є жінка.
Кохання, питання статі займають провідне місце в житті жінки, а власна зовнішність — предмет постійних піклувань. Тіло, краса видимих матеріальних форм є головним у притягуванні і збудженні статевого інстинкту чоловіків, основним "капіталом" жінки, вирішальним аргументом чоловіка для свого одруження, предмет його гордості. У жінки ж при виборі чоловіка, партнера у тривалому сумісному житті, домінують соціальні мотиви: у своїх обранцях жінки цінують передусім розум, ініціативність, честолюбство, працьовитість, освіченість тощо. Для порівняння: чоловіки звертають увагу на зовнішність жінки, її темперамент, сексуальність, естетичний момент тощо.
Ідеал жіночості, що складався століттями, досить простий: жінка має бути красивою, сексуальною, ніжною, вірною, залежною, слухняною, доброю, а ще — народжувати і виховувати дітей, облаштовувати дім, створювати в ньому затишок.
Однак драма жінки — в постійному конфлікті між прагненням утвердити саме жіночу сутність, створити свою, жіночу, реальність, самореалізува-тись як особистість і в перешкодами до цього. Обплутана системою залежностей і умовностей, в тому числі щодо сексу, дітей, чоловіка, сім'ї, дому, жінка живе переважно в стані пасивного очікування, пильнуючи жіночу честь:
293
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
скромність, сором'язливість, вірність, господарність тощо. А це призводить до зменшення творчого потенціалу жінки, а нерідко — й до інтелектуальної неповноцінності.
Тільки звільнена від сексуальної та соціальної залежності, жінка здатна стати справді особистістю заговорити "своїм голосом", урівнятись у правах і "ролях" з чоловіками.
Звичайно, жінка ніколи не може зректися своєї статі, не всі "ролі" їй "до лиця" (скажімо, жінка-боксер або штангіст, різник чи коваль), але всі вони, по суті, доступні їй. І не в усьому жінка пасивна. Зокрема, в питаннях еротики перед "веде" жінка, й саме вона надає чоловікові "простір" для дій. Багато в чому все визначається соціальними умовами і характером життєдіяльності особи і суспільства, і не завжди жінки виступають підлеглою і залежною стороною. І в давні часи, і тепер чимало чоловіків перебувають, як кажуть, "під каблучком" своїх жінок, а за "кулісами", навіть у найвищих соціальних сферах, часто верховодять жінки. Саме вони відіграють величезну роль у формуванні громадської думки, яка інколи значно сильніша за будь-які закони й військо.
Часом люди ототожнюють долю з характером, який у них стає основним аргументом у поясненні своїх помислів, поведінки і дій. Насправді ж доля і характер — різні поняття і мають принципово різний зміст.
Під характером у психології розуміють певний комплекс сталих психологічних властивостей людини, що сформувались під впливом усієї сукупності біолого-генетичних та соціально-духовних факторів і виявляються в її ставленні до суспільно-природного середовища, до інших людей і до самої себе, відіграючи позитивну або негативну роль.
Характер складається з таких рис, як розсудливість і запальність, спокійність і імпульсивність, скромність і нахабство, щедрість і скупість, мужність і боягузство, щирість і підступність, відвертість і потаємність, благородство і підлість, працьовитість і лінощі, а також влюбливість, сором'язливість, честолюбство, вимогливість, патріотизм тощо. Часом йдеться про жіночий і чоловічий характер, "легкий" і "важкий" тощо.
Оскільки людина є певним складним суперечливим цілим, то в ній переплітаються в якусь незбагненну єдність часом протилежні риси характеру, а також альтруїстичне й егоїстичне, добре і зле, високе й низьке, милосердне і жорстоке, словом, "біле" і "чорне", що робить людину, образно кажучи, "пістрявою", як шкіра леопарда, або в "смужечку", як шкіра зебри. Немає людей "стерильно білих" або "дрімуче чорних" - адже водорозділ їхніх суперечливих властивостей проходить через них самих, і сторони, що протистоять одна одній, безупинно, вдень і вночі, ведуть між собою своєрідний діалог, переходячи з одного щабля людського життя на інший і вмирають разом з людиною. Винятків тут немає. Це властиво як рядовим людям, так і тим, кого відносять до видатних, у тому числі і геніїв людства, як свідчать про це численні біографічні матеріали.
294
Розділ IX. Особа і суспільство
Так, наприклад, дослідники життя і творчості О.С.Пушкіна виділяють такі риси його характеру, як емоційну загостреність, запальність, поривчастість, чутливість до насмішок, образливість, нетерплячість, виняткову рухливість розуму, влюбливість, легковажність, надмірну сміливість, сором"язливість тощо. Домінуючими ж властивостями його характеру дослідники вважають незламне прагнення до незалежності, самоутвердження, волелюбство, глибоку віру у власну гідність і неусипну готовність захищати свою честь пером і зброєю''.
Життя і смерть О.Пушкіна, МЛермонтова, Т.Шевченка, Ф.Ніцше, Л.Тол-стого та багатьох інших є не тільки підтвердженням суперечливості їхніх характерів, а й нерозривної пов'язаності їх характерів з їхньою долею.
Доля і характер, виникаючи разом із народженням людини і належачи виключно їй, як протилежності, що взаємодіють і протиборствують протягом усього людського життя, мають свої "внутрішні пружини" і детермінації, свої специфічні вияви. За всієї їхньої взаємозалежності доля не породжує характер, а виявляє чи гасить ті чи інші його риси, а характер не конструює долю, а корегує її, наповнюючи суб'єктивним і особистим. Людина, виходячи зі своїх здібностей, вмінь, потреб, інтересів, смислів, бажань, праіг-нень, "ліпить" своє життя з того матеріалу, який дає їй доля: в праці, творчості, переживаючи і часом страждаючи, людина створює матеріальні і духовні цінності, і якщо в неї є покликання і вона знає про це, то зобов'язана максимально використати відведений долею термін. В цьому розумінні людина є "проект" і сама себе реалізує у відповідності до цього "проекту", виявляючи суб'єктивність і небайдужість, що примушує її "життєвий чо* вен" часом робити несподівані повороти, а "лінія долі" виписує неймові-і рно примхливу криву. Для прикладу досить привести долю Т.Г.Шевченка.
Та яку б криву не виписувала доля, в ній є певна закономірність і логіка. Ніхто не може уникнути всього того, що готує йому доля. Але в його владі коритись їй чи сперечатись з нею, чинити опір тому, що суперечить його ціннісним орієнтирам, життєвим смислам, виявляючи волю і характер, чи піддаватись обставинам, виявляти пасивність і безволля. Можна погодитись з В.Франклом, що вирішальною тут є життєва позиція особистості, яка визначає вибір і зумовлює рішення. "Плавати під вітрильником, — пише В.Франкл, - це не значить віддати корабель на волю вітру: навпаки, мистецтво моряка-вітрильника як раз і полягає в його здатності використати вітер так, щоб він гнав корабель в потрібному напрямку, в тому, що добрий моряк може правити навіть проти вітру" '2.
Сенс життя
Неважко помітити, що проблема сенсу життя тісно пов'язана з проблемою долі й характеру, покликання, щастя, страждання, смерті, словом, з життям люди-
295
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
ни взагалі. Отже, вирішення і з'ясування цієї проблеми має не тільки теоретичне, а й конкретно-практичне значення. Кожна людина рано чи пізно замислюється над сенсом свого життя і від усвідомлення, змісту і характеру того, що вона приймає за сенс свого життя, багато в чому залежать її поведінка, дії, ставлення до дійсності, до інших людей, її настрої, почування, думки, життєва позиція тощо. Тільки людина здатна розуміти проблемність свого існування, і відчувати всю його неоднозначність, складність і суперечливість. Ця здатність, на думку В.Франкла, "значно більше виділяє людину серед тварин, ніж такі її досягнення, як прямоходіння, мова або понятійне мислення" '3.
Отже, сенс життя завжди пов'язаний з соціальним життям людини, життям у суспільстві, з засвоєнням наявних в суспільстві потреб, цінностей, інтересів і з необхідністю для індивіда самовиповнитись відповідно до своєї "соціальної формули", соціальної програми. Засвоюючи ідеали, ідеї, норми, правила, задовольняючи свої потреби і користуючись різноманітними благами, людина формує і свій "смисловий центр", який, в свою чергу, визначає її поведінку і життя. Все, що відповідає .актуальним потребам людини і слугує її цілісності і повноцінному функціонуванню, має для неї сенс. Все, що є бажаним, корисним, необхідним, красивим, має для людини сенс, а сформований у ній смисловий центр виявляється обернутим назовні і визначає її поведінку і дії.
/ В.Франкл із факторів, що формують "смисловий центр" вилучає насолоду і щастя на тій підставі, що вони є внутрішнім станом суб'єкта. В.Франкл не включає сюди і любов; хоча вона і володіє багатим ціннісним потенціалом, але не є необхідною умовою або найкращим варіантом осмислення життя; індивід, який ніколи не любив і не був любимим, може сформулювати своє життя цілком осмисленим чином.
Оскільки смислоутворення і смисложиттєвий пошук є процесом, який відбувається з конкретним індивідом в конкретних умовах, то можна стверджувати, що він триває все життя і розбивається на певні періоди, в яких домінуючими стають ті чи інші цінності, а життя щоразу набуває різного смислу як у жінок, так і у чоловіків. Це підтверджує у своїй "Сповіді" Л.Толстой, говорячи про те, що починаючи з юних років і протягом всього його життя здійснювалась трансформація і зміна його ціннісних орієнтирів і життєвих смислів, що часто призводило до глибоких внутрішніх конфліктів і духовної кризи, до небезпечної "пастки" або "тупика".
Дані соціологічних досліджень свідчать, що чим вищий рівень опитуваних, чим вищий інтелект, чим багатший їхній життєвий досвід, тим більшим змістом наповнюється саме поняття "сенс життя". Але на будь-якому рівні і для будь-якої людини, можна сказати, на сенсі тримається саме життя. Без сенсу життя не може бути не тільки щастя, оптимізму, хвилин радості, а й бажання жити: людина, яка втратила сенс життя, живе лише за інерцією, бо немає для чого жити, трудитись, долати перешкоди, яких нікому не вдається обминути.
296
Розділ IX. Особа і суспільство
Ф.М.Достоєвський у романі "Брати Карамазови" пише: "...Таємниця життя не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення собі, для чого їй жити, людина не погодиться жити і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі, хоча б навколо неї все були хліби".
Відсутність сенсу породжує у людини стан, названий В.Франклом "екзистенціальним вакуумом", який, відповідно до його власних спостережень і спостережень інших клінік, є причиною, що породжує в широких масштабах специфічні "неогенні неврози", поширені останнім часом в країнах Європи і США. Це виявляється, зокрема, в соціальній пасивності і збайдужілості до свого оточення. Необхідною ж умовою психічного здоров'я людини є певний рівень напруження, яке виникає між людиною, з одного боку, і локалізованим у зовнішньому світі об'єктивним смислом, який має здійснити, з другого боку. Якщо ж людина відчуває "вакуум", то це прагнення залишається нереалізованим і людина впадає в стан фрустрації, веде жалюгідний спосіб життя або накладає на себе руки. Як пише В.Франкл, 85% опитаних американських студентів, що вчинили невдалі спроби самогубства, вказували, що їх причиною був не матеріальний стан і не нестатки, а саме втрата сенсу життя.
Коли людина вдається до самогубства, це значить, що вона не має більше можливості реалізувати продуктивні цінності і під рукою справді немає засобів, щоб впливати на свою долю; тоді людина виносить сама собі вирок як варіант реалізації сенсу життя і як прояв відповідальності за своє життя. Ф.Ніцше казав: "Той, хто має навіщо жити, може винести будь-яке як". Цьому є численні підтвердження. Вже згадуваний В.Франкл пише, що коли у нього під час перебування в фашистському концтаборі відібрали вже готовий до публікації рукопис наукової праці, то тільки глибоке і сильне бажання, прагнення написати цей рукопис заново допомогло йому витримати всі звірства табірного життя.
Для того, щоб жити і діяти, бути щасливою, людина повинна не тільки мати сенс життя, а й глибоко вірити в нього і в свої сили, тим самим досягати згоди з дійсністю і з самою собою, займатись не тільки "самовідтворенням", а й впливати на суспільство, брати активну участь у житті суспільства і самоутверджуватись у своєму покликанні. А.Ейнштейн говорив: "Людина може знайти сенс у житті — такому короткому і повному небезпек, — тільки присвятивши себе суспільству" '4.
Узгодженість свого життя з суспільством — ледве не головна умова життєдіяльності особистості, тому часто більше, ніж матеріальні негаразди, неви-ліковуванні хвороби, нещасне кохання, її примушує страждати розрив зв'язків з оточенням, його нерозуміння, відсутність емоційних контактів і психологічної підтримки.
Саме життя, навколишнє середовище може стати для особистості позбавленим сенсу, середовищем абсурду, ворожим їй і чужим. Про це багато гово-
20 Філософія
297
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
рить екзистенціалісти, такі як А.Камю і Ж.-П.Сартр. У своїх працях вони пишуть, що в сучасному машинізованому, дегуманізованому світі, де людині відведено жалюгідну роль функції і арифметичної одиниці, важко, а часом і неможливо, знайти сенс життя. Треба, або знехтувавши вічні гуманістичні цінності, відмовившись від ідеалів, включитись у загальний потік і, розштурхуючи ліктями, пробратись до корита на краще місце, або безвільно пливти в ньому до фатального кінця.
Вибитій з колії життя одинокій, невлаштованій і незахищеній людині світ починає здаватись позбавленим логіки і сенсу, незрозумілим і небезпечним — словом, абсурдним і дегуманізованим. Почуття абсурду, на думку А.Камю, виникає в результаті розладу між людиною і її життям, між "актором і декораціями" і однаковою мірою залежить як від самої людини, так і від обставин, в яких вона живе. В цілому ж родовід абсурдності існування корениться в злиденності і безнадії, коли рветься ланцюг повсякденності і серце марно шукає втрачену ланку цього ланцюга, тобто те, що являло собою найбільшу цінність і сенс життя, в тому числі і своє покликання, а середовище до існування людської особистості байдуже, а то й вороже. Абсурд народжується в цьому зіткненні між справжнім покликанням людини і нерозумним мовчанням навколишнього середовища або не-вмотивованою ворожістю до неї; між усвідомленням нею своєї одинокості і непотрібності і прагненням до єдності з іншими людьми; між прагненням до свободи і нездатністю вийти за ті стіни, які утворились навколо її існування. Абсурд — це не затьмарення розуму, а навпаки: ясне усвідомлений своєї межі, нездатність угамувати свою тривогу і стурбованість, вписатись у середовище і відновитись.духовно; це і не згасання пристрастей, а навпаки — переповнене пристрастями серце, крайнє напруження, яке спонукає людину до бунту або до смерті, разом з якою вона тільки й може позбутись відчуття абсурдності свого існування. Бунт як конфронтація людини з усім темним і несприятливим для її існування надає життю людини вагомість і ціну, але це не є спрямованістю до вершини, оскільки бунт позбавлений надії і перспективи. Абсурд ставить перед людиною дилему: або добровільно вмерти, тоді разом із смертю зникає і абсурд (як і вся решта явищ), або треба намагатись вижити за допомогою діяльності за покликанням, насамперед у творчості.
"Творчість, — писав А.Камю, — найбільш ефективна школа терпіння і ясності. Вона є приголомшливим свідченням єдиного достоїнства людини: впертого бунту проти своєї долі, наполегливості в безплідних зусиллях, творчість вимагає щоденних зусиль, володіння самим собою, точної оцінки меж істини, вимагає міри і сили. Творчість є рід аскези". "Творити — значить надавати форму долі" '5.
Творчість, безсумнівно, ефективний засіб самовиповнення і самоутвердження, зняття психічної напруженості і підняття життєвого тонусу, однак вона
298
Розділ IX. Особа і суспільство
сама по собі ще не є панацеєю від усіх бід. Людське буття набуває справжнього сенсу тільки тоді, коли воно органічно вливається в потік суспільного життя і вписується в історичний простір, коли воно невід'ємне від наявної в суспільстві системи цінностей, ідей, законів, норм тощо.
Покликання
Спочатку слово "покликання" (уосаііо — лат.) означало запрошення на суд, на бенкет, святкування тощо. Згодом воно набуло релігійного змісту: божество кличе, і людина підкорюється йому.
Сьогодні під покликанням здебільшого розуміють діяльність, у якій людина якомога повніше виявляє закладені в ній здібності і потенції, самореалізуючись і самоутверджуючись як особистість. Мабуть, найбільш характерним для покликання є його здатність бути могутнім "енергетичним зарядом", який часто стає домінуючим і провідним у поведінці і діяльності людини, визначальним у виборі життєвого шляху та професії, ціннісних орієнтирів та сенсу життя.
У цьому принципова відмінність поняття "покликання" від поняття "роль", яка в соціології трактується як безособова норма і функція людини, незалежно від її індивідуальних властивостей, якостей і здібностей, інтересів і бажань. "Роль" як породження історичного моменту і суспільного поділу праці, умов соціального життя і кон'юнктури виробництва, як правило, привноситься ззовні, а отже, може бути зовсім не залежною від особистісних характеристик, якостей та інших вимірів. Тому "роль" може бути для людини випадковою і небажаною, нелюбимою і "чужою". Роль може "затулити" справжню сутність людини, створити хибні уявлення про неї, внести деструктивні моменти в її життєдіяльність. Навіть престижна і схвалювана суспільством діяльність, якщо вона здійснюється не за покликанням, а отже "не своя", не дає людині внутрішнього задоволення, позбавляє її надійної системи відрахунку і невимушеності дій, блокує життєдайні потенціали, послаблює, а то й гасить, емоційну чутливість, а окрім того, дегуманізує і деперсоналізує особистість. Так, спроба Гоголя стати викладачем історії закінчилась крахом і принесла йому гірке розчарування.
Випадковість діяльності позбавляє особистість внутрішньої системи відрахунку, тому вона більше довіряє своєму внутрішньому чуттю, як прояву покликання, аніж узвичаєним суспільством ідеям та теоріям, стереотипам і штампам взагалі, навіть якщо їх сповідує більшість людей. Тому покликання - по суті це неузаконене право людини на самовиявлення, самореалізацію, самоутвердження. К.Маркс писав, що особливістю великих обдаровань є те, що вони ніколи не зраджують своєму покликанню, не керуються кон'юнктурними міркуваннями, виявляючи при цьому незалежність думок і дій, а керуються виключно особливістю предмета своєї діяльності. Це можна було б сказати і про самого К.Маркса, а також про Ф.Ніцше, Л.Толстого та багатьох інших.
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Звичайно, йдеться не про суб'єктивне свавілля, а про особливу поведінко-ву активність, яка здатна вивільнити всі складові внутрішньо-особистісних сил, що мають відношення до покликання і "природність" вияву яких носить характер спонтанності, як це буває коли люди виявляють гнів, радість, любов тощо. Це той випадок коли зароджене і визріле "всередині" вимагає свого виходу "назовні".
М.Бердяєв у своїх спогадах пише, що бажання займатись філософією зародилось у ньому "з середини" ще в ранні роки як реакція на негармонійність його відношень з середовищем, негармонійність його духу і його душі. "Якби я постійно не реалізував себе в писанні, — пише Бердяєв, — то, мабуть, у мене відбувся б розрив кровоносних судин" '6.
Пошук людиною свого покликання тільки в рідкісних випадках відбувається в ранньому віці, інколи він триває протягом усього життя і не завжди його знаходять. Батьки, педагоги, вихователі не завжди розуміють, що ранній прояв покликання трапляється вкрай рідко і є не правилом, а винятком. У ранньому віці дитина недостатньо усвідомлює себе, не вміє виявити свої якості, не вільна у реалізації своїх зацікавлень, а обставини і доля часто не сприяють цьому. Дорослі не завжди добре знають свої потенційні можливості.
Як рідкісні випадки раннього прояву свого покликання можна назвати геніальних композитора Вольфганга Амадея Моцарта і скрипаля Ніколо Па-ганіні, які шестирічними дітьми стали віртуозними музикантами; короля математиків Карла-Фрідріха Гаусса, який в три роки розв'язував складні математичні задачі. Зокрема, перевіряючи розрахунки заробітків членів будівельної бригади, якою керував його батько, він виявив грубу помилку. Переконавшись у правоті сина, вражений батько подарував йому дрібну монету, яку вчений беріг, як дорогу реліквію. Але більше прикладів, які свідчать про досить пізні прояви покликання. Так, майбутній геніальний математик Джеймс Максвел вчився погано, особливо з математики. В академії його вважали дурнуватим відлюдком. Не відзначався ранніми великими успіхами і А.Ейн-штейн. З політиків — У.Черчіль, Й.Сталін.
Здебільшого "пошук себе" супроводжується великими труднощами й переживаннями, змінами у житті, складними поворотами долі. Ця закономірність спостерігається у таких геніїв, як, скажімо, художник епохи Відродження Сандро Ботічеллі, якого батько хотів зробити то добре освіченою людиною, то ювеліром, і лише після того, як його віддали в учні чудовому живописцю того часу Філіппо дель Карміне, юнак повністю віддався цьому мистецтву. Ф.Ніцше уже хлопчиком сміливо імпровізував у музиці, викликаючи захоплення товаришів та дорослих. Проте він став професором філології, віддаючись музиці лише в часи дозвілля й відпочинку. Та справжнє покликання Ніцше знайшов у філософії, якою захопився вже в зрілому віці. Саме філософія принесла Ніцше світову славу. А.Швейцер уже був відо-
300
Розділ IX. Особа і суспільство
мим музикантом, виступав з концертами в багатьох країнах, захистив дві дисертації та після тридцяти років придбав спеціальність лікаря, виїхав у Африку і прославився як лікар-гуманіст і мислитель. Стендаль до сорока років займався чим завгодно, в тому числі і літературною творчістю, але в нього ніколи не виникало думки, що він творить велике мистецтво, і лише близько п'ятдесятиріччя він робить відкриття: можна навіть заробляти гроші книгами, правда, небагато, зате зберігаючи незалежність, не кланяючись і не прислужуючись нікому.
Діяльність за покликанням, навіть тоді, коли людині доводиться долати великі труднощі, важко працювати і жертвувати своїм добробутом, комфортом, своїм здоров'ям і навіть життям, піднімає в людині загальний тонус, насичує її енергією і завзяттям, стимулює долати труднощі і перешкоди. Це має місце в політиці, в науці, в мистецтві тощо.
Л.Фейєрбах говорив, що у всі часи люди, не позбавлені обдарованості, масами йшли в мистецтво, прирікаючи себе на неймовірно тяжку працю, яка в дев'яносто дев'яти випадках із ста не приносила ні слави, ні багатства, ні навіть внутрішнього усвідомлення успіху. "Однак вони йшли, як неодмінно йде риба — через пороги, через всі перешкоди — нереститись у дельтах річок, гинучи масами на шляху, аби лише виконати закладений природою високий обов'язок".
Підтвердити ці слова можна багатьма й багатьма прикладами. Взяти хоча б творчу й особисту долю голландського живописця Ван Гога, який довго йшов до мистецтва живопису, мав неймовірно важкі умови для творчості і наклав на себе руки зовсім невизнаним, а тепер його картини на аукціонах продаються за десятки мільйонів доларів.
Не менш драматичною була творча й особиста доля української самодіяльної художниці з села Богданівка Яготинського району на Київщині Катерини Білокур, яку Пабло Пікассо назвав геніальною.
Самотужки навчившись читати, маленька дівчинка натрапила на нове для неї слово "художник" і зразу ж сказала собі: "Я буду Художником і все!" Катерина Білокур розповідала про себе: "В той час в мене не було ні паперу, ні олівця. Я вкрала у матері кусок білого полотна та візьму вуглину та й виводжу чорним по білому, що на думку прийде. Та коли мої рідні побачили, то заборонили, щоб я того не робила, а щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була". Та дівчина не покидала малювання, навіть робила спроби поступати до технікуму, але неграмотну дівчину, ясна річ, не прийняли, а роки йшли, вже давно було йти заміж, обзаводитись сім'єю, і наречений непоганий був, але одержима мистецтвом, вона ні про що інше, крім малювання, і слухати не хотіла, "А вмісте з тим моє єство, мій розум, моя велика любов до малювання випирали із моїх грудей, не давали мені спокою ні вдень, ні вночі, — писала К.Білокур в одному з листів, - І я йшла в поле і, озирнувшись навкруги (щоб не було близько людей), я там плакала. Плакала страшно, дико! 1 де не було й
301
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
віддалік живої душі, а я здіймала руки вгору і просила кого-то ради і допомоги. І, певно, то були приступи божевілля і великого горя..."17. Вже тридцятичоти-рирічною жінкою, в 1934 році, К. Білокур після багаторічних конфліктів з батьками ціною свого здоров'я подолала заборону малювати.
Гальмування реалізації покликання має різні причини, в тому числі й соціально-побутові. Окрім того, причиною може бути невміння або небажання використати ресурси обдарованості з боку панівних верств суспільства (це явище іноді стає обдуманою і спланованою політикою). Так трапилось, зокрема, у стосунках України й Росії, коли протягом понад трьох сторіч сформувався комплекс меншовартості українців, їхньої культури і мови, а інтелектуальний простір нації був вкрай звужений. Тарас Шевченко серед поетів і письменників, зокрема, є одним з небагатьох винятків, адже могутнім поштовхом до виявлення його покликання слугувала отримана воля, викуп поета з кріпацтва.
Окрім соціально-побутових обставин, причиною гальмування покликання можна вважати розмаїтість ставлення людини до дійсності, наявність в одній людині різних, часом великих, потенціалів, задатків, різних інтересів. Так, Юлій Цезар був полководцем, політиком, істориком, письменником; Мікеланджелло Буонаротті — скульптором, художником, архітектором, поетом; Шевченко — поетом, художником, прозаїком. А проте в кожного з них серед цих професій була провідна й найважливіша. Бо попри різноманітність потенціалів, професійне обмеження і самообмеження неминуче і необхідне. Так, наприклад, Україні Шевченко був потрібен насамперед як поет, бо саме поезія є тим видом мистецтва, який найбільшою мірою здатний відобразити широкий спектр людського життя й духовних порухів людини, органічно синтезувати раціонально-нормативне й емоційно-особисте, осягти загальнолюдське й заглянути у найглибші та найпотаємніші куточки людської душі, сколихнувши її до самого "дна".
Дуже важливо зуміти вчасно змінити своє життя, підкоривши його головному — покликанню. Це слід розуміти ширше, ніж служіння ідеї або професії. Покликання повинне спонукати людину йти неухильно шляхом надбання найвищих духовних цінностей, ідеалів, боротьби за красу і добро.
Слід також мати на увазі, що наше життя, взаємовідносини започатковуються тоді, коли система цінностей і уявлень про престиж професій вже сформувався і ми або не можемо її осягнути, або нам заважають зробити це обставини. Професії здаються людині найпіднесеннішими і найважливішими, якщо вони пустили в її серці глибокі корені, якщо ідеям, які панують в них, вона готова принести в жертву всі свої прагнення і саме життя. Маркс говорив: професії "можуть ощасливити того, хто має до них покликання, але вони прирікають на загибель того, хто взявся за них поспіхом, піддавшись моменту".
Нерідко людина не реалізує свого покликання, оскільки не здатна виявити свою волю й наполегливість або тому, що своє прагнення до покликання
302
Розділ IX. Особа і суспільство
пов'язує з прагненням до успіху в житті, до добробуту й комфорту. Одначе ті, хто керується прагматичними намірами й утилітарними інтересами, навіть виконуючи суспільно-корисну роботу й дотримуючись моральних норм, часто зазнають поразки, адже йдуть дорогою, на якій відбувається руйнація їхнього покликання, а отже, й власного Я. І навпаки, якщо діяльність, професія, робота стали виявом (наказом) закладеного в людині покликання, то вона ніколи не буде перебувати в стані "летаргії" чи байдужості і буде намагатись на витрачати своє життя на розпусту й пияцтво.
Хоча покликання й не охоплює увесь обсяг збудників і регуляторів людини, її діяльності й поведінки, однак воно є однією з найважливіших стимулюючих її сил, а отже, має співпадати з принципом детермінізму й відчуттям відповідальності.
Вирішити проблему покликання — означає відповісти на питання морально-політичного й професійно-громадського самовизначення людини як особливої форми поведінкової активності.
Величезних втрат суспільство зазнає від невміння використати ресурси обдарованості, створити умови для реалізації здібностей широкого загалу людей, адже задатки та здібності має кожна людина. Невикористання, невиявлення їх призводить до утворення соціокультурного вакууму, що завдає шкоди як для окремої людини, так і для всього суспільства. Визнання людини як "точки відрахунку" відкриває перед суспільством перспективу могутнього потенціалу енергії, який можна порівняти, повторимося, з енергією сонця.
А проте не слід нав'язувати активність і культивувати практицизм, особливо щодо дітей, адже це може призвести до їхнього духовного зубожіння й згасання творчого потенціалу. Треба також пам'ятати, що не все можна вирішити державними декретами й циркулярами керівних органів.
І останнє. Перефразуючи Фрідріха Шіллера, можна сказати що зосередження людини на одній із своїх здібностей і віддача їй усіх своїх сил може створити видатну людину, проте лише цілковите розкриття всіх закладених у людині потенцій може зробити її щасливою і досконалою.
Робота і дозвілля
Праця і виробнича діяльність — головний рушій розвитку людини і суспільства, основне джерело багатства і необхідних для цілісного функціонування особистості цінностей, основний спосіб виявлення її потенціалів, самовиповнення і самоутвердження, критерій, за яким виміряється її "вага" в соціальних процесах, її роль і авторитет. Отже, праця не є просто зна-рядійною діяльністю, що переходить у форми предметного буття і є виявом однієї з олюднених сил природи — робочої сили, системою дій для виробництва корисних речей і цінностей, організованістю на базі спільних інтересів, завдань і цілей. Праця повинна розглядатись не лише як суспільна, а й як інди-
303
(
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
відуальна справа, що здійснюється різними за здібностями людьми, з різними інтересами і цілями, фізичними і духовними затратами, вільно чи примусово, за покликанням чи за необхідністю, з повною віддачею чи "опустивши рукава". Зміст і характер праці залежить від ціннісних орієнтацій, громадської позиції, характеру, темпераменту, здібностей, масштабу особистості, історичних обставин і особистих пристрастей; все це виявляється в діяльності, відносинах, поведінці, думках, почуттях, має різні причини і наслідки, як позитивні, так і негативні, як у ставленні до оточуючого середовища, так і у ставленні до самої себе. Зрозуміло, що найбільша самовіддача, а отже і результат, одержується тоді, коли людина працює за покликанням як своєю субстанційною якістю і внутрішньою основою її індивідуальності, самовіддано і самобутньо. Для такої праці, яким би не був її масштаб і значимість для суспільства, характерний особливий стан, який називається одержимістю.
Під одержимістю в психології мають на увазі рису особистості, яка виявляється у винятковому зосередженні на певному виді діяльності, що передбачає максимальну мобілізацію фізичних і нервово-психічних зусиль у напрямку досягнення поставленої мети в сфері фізичної праці, науки, художньої творчості, спорту, конструювання, в соціальному житті і в особистих стосунках. Постійним і неодмінним для одержимості є посилення активності організму. Охоплюючи людину цілком, одержимість спрямовує її зусилля в певному напрямку, витісняючи інші пристрасті, перетворюючись в панівну або єдину пристрасть, яка часом переходить у нестямність. Одержимість, на відміну від захоплення і натхнення - це тривалий стан збудженості і напруженості, який по-різному виявляється у різних індивідуумів: від спокійного і рівного — до рівня афекту, за тривалого перебування на якому, стомлює, а то й спустошує і навіть руйнує особистість, як це було з Ніцше, Гельдерліном, Достоєвським. Але навіть бездарну людину її праця в стані одержимості окрилює і надихає, наповнює смислом життя, надає впевненості в своїх здібностях і силах, здатність виходити за рамки штампів і стереотипів, принаймі за рамки звичок, усталених дій і автоматизму поведінки. Невипадково, серед вузьких прагматиків практично немає видатних особистостей, тим більше яскравих індивідуальностей.
Одержимість людини, що ясно усвідомл ює значимість своєї діяльності для себе і суспільства, невіддільна від ситуаційних переживань і особистісного ставлення до предмета діяльності. Одержимість є певною мірою шлях людини до самої себе, до розкриття своєї сутності, своїх здібностей і потенціалів. Одержимою людина стає не від закликів ззовні, не при виконанні "ролі", яка часто нав'язується суспільством і обставинами, а за покликанням. Кличе її насамперед серце, голос совісті, віра в свої здібності та ідеали, в свою потрібність людям і суспільству. Можна навіть твердити, що інколи людина стає немовби обранцем якихось трансцедентальних сил, обранцем долі, тому її діяльність, інколи "свята", а інколи "проклята", стає життєвою необхідністю і сенсом життя, отже, свободою і неволею, щастям і мукою.
304
Розділ IX. Особа і суспільство
Професійна одержимість — це не просто риса характеру, а щось закладене в людині від народження, якийсь "фермент", що служить своєрідним "бродилом", яке утворює певний резонуючий "надлишок", надає тонус тілу і збуджує душу, стимулює потенціали і спонукає до дії. Якщо у більшості людей, у середньоста-тистичної особистості, цього "ферменту" небагато і він, як правило, швидко "гасне" або "випаровується", і тільки в рідкі хвилини, в якусь мить життя, під впливом обставин або за власною волею приводиться в дію, то у крупного обдаровання, яке діє за покликанням і усвідомлює свою значимість не тільки для себе, а й для свого народу, нації, людства, "бродіння" ніколи не зупиняється, як це показав С. Цвейг у своєму ессе про німецького поета XIX ст. Гедьдерліна і філософа Ніцше. Якщо пересічні люди, "люди маси", часто "гасять" так^імпульси буденними справами, піклуванням про свої сім'ї, дітей, дружин, достаток, комфорт і т. ін., або "глушать" горілкою, скандалами, самолюбством тощо, то в душі масштабної особистості завжди неспокійно, закладений в людині "фермент" і викликане ним "бродіння" її мучить, не дає спати, а то й жити. Адже ця закладена в людині сила благодатна і сприятлива тільки тоді, коли вона піддається управлінню, об'єктивується, опредмечується, переходить з можливості в дійсність
— у предмет, річ, результат. Але ця ж сила ("фермент", "бродило") стає небезпечною, коли вона не має виходу, не трансформується, не сублімується. Особливо це небезпечно для людей вразливих і незахищених, не здатних погасити в своїй душі "бродіння" і приборкати підняту ним хвилю, яка здатна винести людину в житейське море без керма і без вітрил. Не менш небезпечною, як для самої особистості, так і для суспільства, стає ця сила, якщо імпульсом служать честолюбство, користолюбство, кар'єризм, жадність, егоїзм тощо, коли індивід орієнтується на цінності, які суперечать ідеалам Добра і Краси, Справедливості і Гуманізму. Особливо коли ця діяльність здійснюється масштабними особистостями, як це не раз уже траплялось в історії: Чінгіз-хан, Грозний, Гітлер, Сталін
— приклади таких особистостей і такої діяльності.
Отже, праця не тільки підносить людину, а й призводить до роздвоєння особистості, деперсоналізації, втрати здатності усвідомлювати і поважати власне Я. Вже не кажучи про примусову працю або працю в концтаборах і в місцях ув'язнення. Праця в будь-якому її вигляді по суті є витратою мозку, м'язів, нервів, почуттів. Невипадково слово "труд" у багатьох мовах має корені в словах, що спочатку означали повну залежність людини від зовнішніх обставин, крайнє напруження фізичних і духовних сил при подоланні перешкод або здійсненні тих чи інших справ, обтяжливий або пригнічений стан. Так, російське слово "работа" має корінь у слові "раб" '8.
Як свідчать психологи, навіть ніскільки не збільшуючись в обсязі, кожний вид праці врешті-решт призводить людину до дисгармонії, бо її ресурси у міру продовження роботи виснажуються. Навіть творча праця, наприклад праця художника, композитора, скульптора, є величезним напруженням і тратою духовних і фізичних сил. У зв'язку з переживаннями на роботі, які в наш час
305
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
набирають масового характеру, в наукових колах з'явився термін "синдром вигорання". А психолог, доктор Маттіас Буріш, який у Гамбурзькому університеті займається проблемами "трудових розладів", скептично ставиться до тверджень, що найбільш щасливими є ті, хто одержує задоволення від праці, яка для них межує з пристрастю; він наводить численні приклади непосильної праці, яка призводить до психічних розладів і депресій, до морального і фізичного надлому, краху сімейного життя і небажання жити. Навіть ті, хто хоче впевнено "сидіти в сідлі" і час від часу слухати похвали на свою адресу, ризикують перетворитись у "робочу бджілку", що не знає спочинку, у вічно розчарований клубок нервів, що стоїть на межі професійного краху.
Навіть при великих успіхах і високих досягненнях у праці, особливо при відсутності належних умов для реабілітації, нерідко настають фізичний занепад, духовна поразка і навіть втрата власного "Я". Чимало людей, в тому числі серед представників трудомістких і шкідливих для здоров'я професій (шахтарі, металурги, сільські механізатори) вже в сорок років втратили здоров'я і зупинилися в духовному розвитку. Завчасно старяться і наші сільські жінки, які вимушені працювати протягом усього світового дня, без вихідних і відпусток, без елементарних соціально-побутових зручностей і належної медичної допомоги.
Ми ж буквально зав'язли в розмовах про необхідність більше трудитись і віддавати більше енергії і часу праці. З цим погодитись важко, бо більшість наших людей працює багато, незважаючи на малу платню і нестатки. Наші люди дуже втомлюються фізично й духовно. Вони втомлюються від темпу і ритму сучасного життя, його урбанізації і стандартизації, денатуралізації і раціоналізації, інтенсифікації виробничого процесу і його заорганізованості, контролю і пропаганди, невлаштованості, розчарувань і втрати віри, алкоголізму і злочинності тощо. З втратою фізичного і духовного здоров'я виникають негативні настрої, песимізм, невіра в себе, в суспільство, в майбутнє. Можна навіть говорити про духовну кризу в суспільстві, яка набагато небезпечніша, ніж криза в економіці і матеріальні нестатки. Не буде перебільшенням стверджувати, що реформи в нашій країні загальмувались значною мірою через зниження життєвого тонусу наших людей і погіршення їх духовного здоров'я. Тому і самі роки незалежності слід розглядати як переміну способу життя, умов і характеру праці, особливості стану фізичного і духовного здоров'я наших людей. Цю проблему слід вирішувати за допомогою цілого комплексу заходів, серед яких важливе місце мають зайняти вільний час і дозвілля.
Якщо робочий час — це так би мовити, "царство необхідності", то вільний час — це своєрідний простір, в якому індивід не тільки відновлює свій людський феномен, а й має можливість тимчасово відключитись від звичних зв'язків і відносин, прилучитись до духовних надбань людства, його ідеалів та інших цінностей. Тут людина, освіживши свої почуття і думки, відновившись фізично, може змінити свою "валентність" і вже дещо іншою повернутись до виконання своїх виробничих і соціальних функцій.
306
Розділ IX. Особа і суспільство
Вільний час, дозвілля часом називають "царством свободи", мірою багатства суспільства, необхідною умовою розвитку людських сил як самоцілі. Більше двох тисяч років тому Аристотель, грецький філософ і вчитель Олександра Македонського, говорив, що однією з причин загибелі Спарти було те, що лакедемоняни, підкоривши свої закони війні і вигоді, не приділили достатньої увари дозвіллю і тим самим утратили можливість зробити життя прекрасним і щасливим.
Звичайно, сама по собі кількість вільного від праці часу ще не є показником дійсної свободи і благополуччя людини, рівня її розвитку і духовності. Так, наприклад, безробіття або дармоїдство не можуть людину ні возвеличити, ні духовно збагатити.
Друга сторона проблеми, особливо характерна для нашої країни, — відсутність умов належним чином провести дозвілля, необхідність у вільний від основної роботи час трудитись у домашньому господарстві, виховувати своїх дітей, займатись самоосвітою, виконувати громадські доручення тощо. Тобто чимало наших людей фактично не відпочивають. Часом, навпаки, ще більше втомлюються, бо, наприклад, конфліктують-в сім'ї, зводять рахунки, псують одне одному настрій. Нерідко дозвілля перетворюється в безцільне гаяння часу, що супроводжується пустослів'ям, випивками, бешкетуванням з усіма випливаючими звідси наслідками. До того ж у вихідні дні порушується звичний ритм життя і людина часом нездатна "знайти себе", що, за словами психологів, викликає так званий "недільний невроз". Крім того, у вихідні дні зростає злочинність, особливо серед підлітків, а в понеділок продуктивність праці на багатьох підприємствах падає на 5—7 відсотків, в окремих же випадках і на всі 20-30 відсотків.
Багато наших людей у вільний від основної роботи час нудьгують. А нудьга - це такий пасивний стан психіки, який породжує здебільшого інтелектуальну і емоційну тупість, байдужість або жорстокість, алкоголізм тощо. Часто з нудьги зграї підлітків і молоді на вулицях і в парках шукають пригод, б'ють світильники, перекидають урни, кіоски, бренькають на гітарах в під'їздах будинків до глибокої ночі, наводять жах на доросле населення. Боротьба з нудьгою стала важливою суспільною проблемою, яка потребує перегляду стратегії організації дозвілля, розробки системи заходів і засобів її зживання. Серед них, зрозуміло, чільне місце повинна зайняти суспільно-корисна діяльність. Ще Сенека, філософ-стоїк античного Риму, писав, що пороки байдикування необхідно долати працею. Але ж сама по собі праця, як уже було сказано, не задовольняє усіх потреб людини, і живе людина не заради праці як такої: вона має також потребу в насолодах і розвагах, з якими насамперед пов'язуються емансипація і олюднення почуттів людини і олюднення самоїлюдини. Інакше кажучи, людина для свого розвитку і самоутвердження, цілісності і гармонії має потребу в певній кількості і в певному діапазоні непрагматичних інтересів і дій, реакцій, протилежних тій "соціальній діяльності", яка спонукає її тяжко трудитись, керуючись принципом корисності.
307
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Розваги і насолоди — необхідний компонент циклу життєдіяльності людини і відновлювального процесу, оновлення її почуттів і думок, який сприяє швидкому переключенню психоемоційних механізмів. Це особливо необхідно людям з нестійкою і неусталеною психікою, зокрема дітям і підліткам. Саме в цьому одна з причин захоплення дітей і юнацтва грою, забавами, спортом, розважальними формами культури: дискотеками, рок-музикою, детективами тощо. Як свідчать дані соціологічних досліджень, серед студентів технічних закладів розваги стоять на першому місці, — а технічна творчість на останньому.
Умови життя сучасної людини, фізичні і психічні перенавантаження, хочемо ми цього чи не хочемо, примушують людину орієнтуватись майже на виключно розважальні форми. Навіть у тому випадку, коли вона не дає собі повного відпочинку в цьому і не вважає, що розваги повністю забезпечують її духовний розвиток. Причому є всі підстави передбачати зростання потреби в розвагах серед усіх верств населення по мірі інтенсифікації і технізації праці, стандартизації і раціоналізації процесу навчання і виховання.
Сучасна раціональна цивілізація заперечує будь-яку непродуктивну діяльність і непрагматичну поведінку, безкорисливість і споглядальність і загрожує витіснити все це із життя, що зробить його не просто пісним і безбарвним, але і взагалі неможливим. Придушення всього цього є придушенням величезної частини культури, з якою пов'язані її вершини і цвітіння: релігія, мораль, мистецтво, віра в добро і краса. Звичайно, в аристократичних колах, привілейованому культурному прошарку, звільненого від участі в трудовому процесі, все це набирало часом рафінованого, а то і викривленого вигляду, і в такій формі воно навряд чи матиме місце в майбутньому. Але і будь-яка трудяща людина, будь-яка людина взагалі має миті духовної насолоди, безкорисливого споглядання, милування красою, самозаглиблення в молитві тощо. Особистість, що цілком витрачає себе в активності, з часом виснажується, і в ній призупиняється приток духовної енергії, без чого неможлива продуктивна, тим більш творча праця: творчість передбачає сполучення безкорисливого споглядання і активної доцільної дії. "Дух суттєво активний, і в спогляданні є динамічний елемент" '9.
Отже, слід дбати не лише про підвищення продуктивності праці, рівня знань, професіоналізму, про "глибокодумство" і "корисну серйозність", але і про розваги, видовища, веселощі, сміх. Бо якщо око не насичується належною мірою барвами і формами, а вухо звуками і мелодіями, життя стає сірим і пісним, і тоді годі сподіватись на піднесення духу і гармонії, гуманності і громадянства, творчого ставлення до праці і інтересу до життя. Саме така роль і функція, зокрема, народних свят і обрядів з їх видовищами і розвагами. Створюючи неповторну атмосферу радості і рівності, демократії і гуманізму, народні свята, карнавали, обряди стають могутнім засобом духовного піднесення і єднання народу, зростання його самосвідомості і гідності. Згадаймо традиційні карнавали в Бразилії,
308
Розділ IX. Особа і суспільство
в Мексиці, в Іспанії, на Кубі та в інших країнах. Тому можна лише вітати відновлення в нашій країні деяких народних свят і обрядів, надання їм ще більшої яскравості і видовищності, а також відзначення тих чи інших пам 'ятних дат у житті нашого суспільства з внесенням в них художнього начала і народних гулянь, наприклад, дні Києва, співочі свята, фестивалі народної творчості тощо.
Особлива роль в організації і проведенні дозвілля належить мистецтву, яке, за висловом Платона, дароване людині богами "взамін передишки від трудів". А в XIX столітті дослідник первісних і малоцивілізованих народів К.Бюхер дійшов висновку, що мистецтво виникло як необхідна противага тяготам праці. Сучасні дослідження показують, що інтерес до мистецтва, мотив звернення до художнього твору обумовлений насамперед його здатністю розважити, допомогти цікаво провести вільний час. Це дало привід деяким вченим вважати функцію "відпочинок і розвага" головною функцією мистецтва, з чим погодитись не можна. Як і з думкою, що розважальні жанри мистецтва, зокрема детективи і деякі жанри музики, виключно негативно впливають на моральність і громадську позицію наших людей, є ідеологічною диверсією Заходу, духовним наркотиком і засобом розбещення нашої молоді.
Ясна річ, детектив й інші розважальні жанри мистецтва, — не найвищі художні цінності. Правда і те, що вони використовуються не лише з комерційними цілями: за їх допомогою культивуються часом примітивні інстинкти і почуття, прививається смак до "солодкого життя", пропагуються повна соціальна пасивність і аморалізм. Про це пише і сама західна преса. І взагалі ак-центація на розважання містить у собі небезпеку "розмивання" меж політичних, моральних, художніх та інших критеріїв, витіснення соціально-значимого, суспільно-смислового гедоністичним як самоціллю. Втягнуті у всезагальний процес розважальності люди втрачають інтерес до всього того, що не є розвагою, яка стає найвищою метою і єдиним бажанням, тобто виключаються з контексту реальності, стають духовно ущербними і деперсоналізуються. Однак не меншою правдою є і те, що навіть такі всесвітньовідомі твори як "Гамлет" Шекспіра, "Дон-Кіхот" Сервантеса, "Війна і мир" Толстого та інші, не тільки вчать, виховують, наставляють, а й розважають, приносять високу художню насолоду.
Людину не завжди слід "вчити", "виховувати", "агітувати". Особливо коли вона приходить після трудового дня замореною і задавленою турботами. Слід не тільки поважати її потребу у відпочинку, а й надати їй можливість одержати задоволення від звуків, фарб, гри, уяви, розважити її жартом, незвичною ситуацією, поворотом подій тощо. Розваги і насолодження цілком можуть уживатися з позитивними і гуманними ідеями і думками, справляти позитивний виховний і оздоровчий вплив. Так, наприклад, теледетективи як гот-росюжетне і динамічне видовище, загальнодоступна музика простіше знімають психічне перевантаження і стреси, ніж це можливо досягти "серйозними" засобами мистецтва. Якоюсь мірою заповнюючи духовний вакуум і вільний від роботи час, ці "несерйозні" жанри мистецтва, говорячи словами Гегеля, по-
309
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
м'якшують серйозність обставин і складність дійсного ходу життя, розганяють нудьгу і навіть там, де не може бути нічого доброго, в крайньому разі стають на місце зла, а це, все-таки, краще, ніж зло.
Отже, слід займатись не "заборонами" тих чи інших жанрів і творів, а підвищувати загальний культурний рівень наших людей, усувати дефіцит на високохудожні твори, в тому числі і розважального жанру. І про детектив слід погано говорити лише в тому разі, коли все в творі зводиться до стрільби і погонь, до вбивства і садизму, вихваляється культ насильства і хамства, а в творців на перше місце висуваються не художньо-виховні міркування, а гроші і сумнівна слава. Необхідно зважити і на те, що схильність до "легких форм" і "легких жанрів" мистецтва не завжди є ознакою "незрілості" або "нерозвиненості" і дурного смаку. Часом навіть інтелектуально розвинена і художньо освічена зріла людина віддає перевагу, зокрема, детективам, щоб "перепочити" від "важких" для сприйняття і розуміння, психологічно складних і глибоких в смисловому відношенні романів, спектаклів, фільмів. Втомлена в реальному житті від великого інтелектуального і емоційного напруження, людина вже не здатна витримувати його повторно. Чи не в цьому одна з причин, чому на полицях книжкових магазинів і бібліотек залежуються книги маститих письменників і навіть класиків художньої літератури, чому пусті зали під час демонстрації деяких високохудожніх, але насичених смисловим матеріалом фільмів і спектаклів?
Таким чином, проблема підвищення рівня художньої культури наших людей повинна вирішуватись у нерозривному зв'язку з підвищенням їх матеріального добробуту, умов праці, загальної культури, в тому числі і культури дозвілля, вільного часу.
Раціонально-нормативне і емоційно-особисте. Свобода
Будь-яка спільнота людей складається з різних неповторних індивідуальностей, що володіють тільки їм властивою генетичною програмою, реакцією на впливи природного і суспільного середовища, здатністю включатись у соціум, у стосунки з іншими людьми і створювати навколо себе "мелодію" власних випромінювань і полів, у тому числі магнітних, світлових, біохімічних тощо, а також дружності, ворожнечі, доброти, злостивості, оптимізму, песимізму, симпатії, антипатії тощо. Вся ця сукупність випромінювань, складає якийсь „"простір", у якому індивідуум соціалізується і самовизначається в загальному. Люди також відрізняються за темпераментом, норовом, за віковим типом характеру; діляться на "екстравертів" (зумовлених переважно об'єктами своїх інтересів) та інтровертів (зумовлених своїм внутрішнім життям); крім людей з нормальною психікою, є циклоїди, астеніки, шизоїди, параноїки, істеричні характери, нестійкі й антисоціальні психопати, конституально недоумкуваті люди, але значна частина їх бере участь у суспільному житті і навіть досягає значних успіхів і визнання громадськості. Серед людських індивідів є сильні і
310
Розділ IX. Особа і суспільство
слабі, щедрі й скупі, ініціативні і пасивні, довірливі і ревнивці, роботяги і ледарі, емоційно вразливі і ті, що виявляють емоційну тупість, добродійні і схильні до антисоціальних вчинків. У всіх них різні здібності і смаки, професійні і соціальні інтереси і погляди, особисті уподобання і погляди. Унікальне поєднання усіх біолого-генетичних і соціально-психічних компонентів і створює безмежну і неповторну множинність "портретів" людей, які в поєднанні з без- і межністю зв'язків між ними складають суспільне життя, а їх самих робить відносно "безпечними" одне для одного, незамінними і потрібними для даної спільноти, яка може існувати і функціонувати лише за наявності різних індивідуальностей, включаючи "слабих", "хитрих", "простакуватих" тощо. В цьому одна з особливостей формування і еволюції людського суспільства і одна з суттєвих відмінностей його від тваринних спільнот, де невблаганно панує закон природного добору і сили.
Суспільство ж, з метою регулювання відносин між індивідами і їх об'єднання, створює систему заборон, норм, правил, законів тощо, які забезпечують їм уже "розширений", порівняно з суто біологічним, соціальний порядок як необхідну умову їхнього історичного буття.
Виражаючи ідеали і суспільні цінності і надаючи їм практичної сили, закони, норми, правила, настанови являють собою більш або менш вдало знайдене вирішення соціально важливих проблем на рівні дії, поведінки, спілкування, судження тощо. На їх основі виробляються еталони і взірці поведінки і дії, .найбільшою мірою відповідні інтересам суспільства і найбільше заохочувані ним. ЦВиступаючи у вигляді нормативного і заохочуваного, закони, норми, правила, настанови є своєрідними смисловими точками і смисловими орієнтирами, що забезпечують напрямок і "траєкторію" саморозвертання і самовипов-нення індивідів, служать засобом упорядкування і розмежування багатоликого і багатомірного потоку соціокультурного життя. Тим самим закони, норми, правила виконують стимулююче-організаторську функцію (у випадку співпадання особистих і групових інтересів). Насамперед завдяки нормативно-обов'язковому і соціально-типовому індивід включається в соціум, прилучається до суспільних цінностей, ідеалів, смислів, цілей і колективноїдіяльності, усвідомлює свої права і обов'язки, вимоги і очікування. Люди шукають і готові знайти ту інформацію і ті взірці, які підтримуються і культивуються суспільством і дають їм утвердитись в якості особистості і самовиповнитись до ідеалу.
Таким чином, раціонально-нормативне є необхідною умовою соціальної визначеності особистості, її сталої суспільної поведінки, активності і захищеності. Але як обов'язкове і загальне закони, норми, правила, нормативне взагалі не тільки соціалізують індивідів, регулюють відносини між ними, забезпечують ціннісними орієнтирами, але й примушують, стандартизують і знеособлюють їх, створюють певні "рамки", що обмежують свободу самовиповнення, самореалізацію і самоутвердження індивідів. З раннього дитинства людину натаскують на стереотипи і взірці поведінки і дій, наставляють на правильні
311
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
(
погляди і правильні відповіді, тим самим омертвляється живе сприймання життя і знебарвлюється його образ, оскільки віднині ставиться вимога керуватись розсудком і "здоровим глуздом". І
Однак логіка життя реальної людини все-таки щось інше, ніж логіка раціонально-нормативного, що базується на розсудку і здоровому глузді. В людині як складному суперечливому цілому багато алогічного, стихійного і навіть "самодурного", того, що базується на інстинкті, характері, норові, темпераменті, досвіді власного життя. Тому вона реагує на зовнішні впливи як "знормованим" способом, так і особистісно-варіантно, неоднозначно і часом непередбачувано, керуючись не тільки (а інколи "не стільки") розумом, а й почуттями, емоціями, настроєм. Отже, вона раз у раз "відхиляється" від законів, норм, правил, всього установленого і прийнятого взагалі, навіть у тому випадку коли вона завідомо знає, що її за це чекає суворе покарання. Особливо коли людина потрапляє в екстремальні або виняткові ситуації.
В людині багато є того, що не підлягає формалізації і стереотипізації і куди безсилі проникнути нівелюючий закон, норма, правило: це сфера почуттів, переживань, пристрастей, настроїв. Тут будь-яка зрівнялівка на основі формально-нормативного може виявитись несправедливістю і злом, що приносить людині нещастя і страждання. І взагалі, обов'язковість завжди в собі приховує небезпеку слідувати Чомусь зовнішньому і чужому щодо внутрішнього прагнення індивіда до самовиповнення і свободи.
Будь-які ж право, закон, норма є застосуванням однакового масштабу до різних людей, тому "рівне право" насправді є порушенням принципу рівності і несправедливість. Ще стародавні мудреці зазначали, що той, хто прагне до "загальної правди", вимушений допускати неправду і несправедливість у частковостях і в конкретних випадках. У судових справах, наприклад, така "загальна правда" нерідко заподіює непоправну шкоду і калічить долі людей.
Видатний російський юрист А.Ф. Коні говорив: "Теорія дає загальні положення, вказує керівні засади, визначає склад кожного злочину, — але його потаємний зміст не вміщується в її рамки. Сукупність впливів, що породжують злочин, і та внутрішня боротьба, яка повинна відбуватись в людині між волею і пристрастю, між совістю і потягом перед тим, як вона наважиться на фатальний крок, вислизає від теорії. Вона може намітити лише стадії в розвитку злочину, вказати станції на його шляху, визначити сам шлях - може сказати: "це приготування", "а це вже замах", "а ось це здійснення" - але вона не в силах розвернути перед нами картину внутрішньої рушійної сили злочину і того зчеплення моральних часток, в яких ця сила зустрічає собі протидію. І питання про внутрішній зміст злочину, про те, яким чином порочна схильність, хибна ідея, пристрасть перемогли і страх покарання, і звичку підкорятися умовам суспільного побуту, — залишається відкритим перед юристом, на допомогу якому при-
312
Розділ IX. Особа і суспільство
ходить одна теорія права. ...Теорія дає точні вказівки, як повинно бути організоване покарання, і малює цілу схему каральних заходів і закладів, існуючих у країні, але життя наповнює окремі клітинки цієї схеми своїм змістом, і без знайомства з цим змістом думаючий юрист обійтись не може" 20.
Суспільна сутність людини ніскільки не суперечить тому факту, що мірилом свого життя людина бере не тільки об'єктивну дійсність і обставини, а й особисті інтереси, цілі, уподобання і пристрасті, смаки і бажання. І бере вона відрахунок часу не з суспільного календаря, а з власних інтимних побуджень і почуттів, бажань і прагнень, піднесень і падінь, радощів і страждань. І реагує вона на зовнішні впливи не тільки "знормованим" суспільством способом, а й "варіантно", сугубо індивідуально, виявляючи свою волю, норов і характер.
А.Сент-Екзюпері говорив: "Найпростіше за все обгрунтувати суспільний порядок на підкоренні кожного твердо встановленим правилам. Простіше за все формувати сліпця, який підкорятиметься господарю або якому-небудь ко-рану. Але куди корисніше для звільнення людини зробити так, щоб вона панувала над самою собою"2'.
Людина має право на власне "хочеться" і "не хочеться" і відчуває себе обділеною, якщо її позбавляють цього. Доля того, хто "внизу", не повинна повністю залежати від того, хто в цей час "наверху"; у кожної людини має бути вибір та ініціатива. Тільки у конформіста немає сумніву в праві і авторитеті "начальства", "верхів" взагалі, отже, і мук сумніву при зіткненням із зловживаннями і злочинами, які чиняться. Ієрархічна "скромність" не повинна шануватись як доброчинність, а людина не повинна відчувати себе "гвинтиком" у соціальному механізмі, анонімним учасником історичного процесу. Людина повинна відчувати свою гідність і відстоювати її. Гідність — це не тільки повага і піднесення людини, відчуття свого Я, а й її активна позиція, максимальна включеність у суспільне життя, в систему людських відносин, це самовиповненність і самоутвердження особистості. Соціально-психологічні дослідження свідчать, що, тільки володіючи почуттям власної гідності, індивід здатний відчувати себе суб'єктом діяльності, робити вибір і приймати рішення. "Розвиток особистості як характеру, — писав Г.В.Плеха-нов, — прямо пропорційний розвитку в ній самостійності, тобто здатності стояти на своїх власних ногах" 2 2.
Статус особистості в суспільстві (економічне, політичне, правове тощо положення в суспільстві), так само, як і статус спільності, може сприяти або не сприяти розкриттю закладених в ній здібностей, допомогти самовиповнитись у своїх бажаннях і прагненнях, або стати на перешкоді, допомогти проникну-тись самоповагою, виявити громадянську зрілість, виробити емоційну чутливість або, навпаки, — деперсоналізувати і озлобити, дегуманізувати взагалі. Багато поганого робиться не тільки при порушенні нормативного, а й за неухильного його дотримання. Нерідко неблаговидні вчинки здійснюються з переконанням у власній "правоті" і з спокійною совістю тільки тому, що лю-
313
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
дина дотримується закону, статуту, інструкції, тобто, "загальної правди". Оскільки нормативне здебільшого розглядається як незаперечне веління, що не підлягає обговоренню і критиці, то часом вважається, що само по собі їх дотримання означає моральність і чесність.
Сувора регламентація поведінки людини за допомогою законів, норм, правил, тривале виховання доброчесностей за утвердженим списком і уніфікованими взірцями в результаті "стрижки умів" і обробки "мозкових звивин" дозволяє замість різноманітності особистостей і різноманітності думок, відчувань і переживань мати зручну і безпечну одноманітність, однаковість, однодум-ство, що породжують рутинне світосприйняття, інертність і конформізм, знеособлених одномірних індивідів, придатних хіба що для злочинних урядів, яким потрібні "безликі" чиновники, "безликі" поліцаї, "безликі" солдати, "безликі" працівники у всіх сферах суспільного життя. Це характерно, насамперед, для нашої епохи.
"Ми навдивовижу оскоплені, - говорив А.Сент-Екзюпері, — отже, ми, нарешті, вільні. Нам обрубали ноги, руки, потім дали свободу пересуватись. Але я ненавиджу цю епоху! Людина в ній при всезагальному тоталітаризмі перетворюється в тиху, вимуштровану худобу. І нам це видають за моральний прогрес" 23.
Звичайно, включеність людини в соціум багато в чому залежить від знання і дотримання законів, норм, правил. Гегель писав, що людина відповідає тільки за те, що вона усвідомила і знає, і "знімає з себе відповідальність за ту частину діянь, яка внаслідок незнання або неправильного розуміння самих обставин вийшла іншою, ніж вона цього хотіла, і ставить собі у вину лише те, що знала і в зв'язку з цим знанням здійснила з умислом і навмисне" 24.
Однак прищеплення раціонально-нормативного несумісне з приниженням людської гідності і моралізаторством, насильством і доктринерством, які в очах людей, особливо молодих, не тільки малопривабливі, а й відлякують своєю схематичністю і заданістю. В.О.Сухомлинський, відомий український педагог, говорив, що, хоча підліток і прагне до ідеалу, хоче бути хорошим, він не любить "оголеності" ідей, які стають справжньою бідою у справі виховання молодого покоління.
Слухняність, що базується на засвоєних під зовнішнім тиском нормах, законах, правилах, веде, з одного боку, до інфантилізму, безхарактерності, бездуховності, а з другого — огрубляє людину, робитьїї нечуйною і категоричною, а її почуття перестають бути чутливим сторожем її совісті. Крім того, моралізаторство може викликати у індивіда так звану захисну реакцію, яка часом може перетворитись на своєрідну афесію стосовно реальності. Відстоювання своєї індивідуальності і прав, відіфавши свою позитивну роль, починає виявляти і негативні сторони, оскільки людина вже сприймає "зовнішню" дійсність винятковою як зазіхання на свою "суверенність". Оскільки "зовнішнє" (раціо-
314
Розділ IX. Особа і суспільство
нально-нормативне, імперативно-еталонне) могутніше і сталіше за внутрішнє (емоційно-особисте, індивідуально-неповторне), то людина (індивід) вдається до "маски", що приховує її справжнє Я і сприяє пристосуванню до середовища. Інколи, зіткнувшись з неможливістю реалізувати себе, особистість приймає загальноприйняті "правила гри" і починає боротись за свої, суто егоїстичні інтереси, вдаючись при цьому до протизаконних авантюр, прикриваючись "личиною" законослухняності і добропорядності. "Маска", як це показує японський письменник Кобо Абе в повісті "Чуже обличчя" (або "Маска"), потрібна людині для того, щоб приховати своє обличчя, "прикрити правду", розірвати зв'язок між обличчям і серцем, звільнитись від уз совісті, сумнівів, співчуття. При цьому "маска" як суспільно-імперативне і раціонально-еталонне починає визначати реальну поведінку, не тільки представляє особу, а й визначає її конкретні взаємозв'язки і відносини, тим часом як справжнє Я уявляється нереальним та ілюзорним, а відповідно, і недійсним. Під тиском зовнішніх факторів, але стимульований своїми внутрішніми спонуками, індивід починає жити подвійним життям: зовнішнім - у відповідності до установлених суспільством доброчинностей і взірців, і внутрішнім — згідно із своїми власними потребами, бажаннями, інтересами, схильностями, смаками. Відбувається не тільки конфлікт "маски" і власного Я, а й формується міфологічна свідомість на шкоду реалістичному осмисленню світу. Все, що бачить людина в повсякденному житті, більшою або меншою мірою викривлено засвоєним раціонально-нормативним: політичними, правовими, моральними тощо установками, нормами, правилами, які полегшують людині адаптацію, але позбавляють її оригінальності і самостійності в оцінках і судженнях. Впроваджувані системою масової інформації готові ідеї, еталони, взірці, стереотипи нерідко відносяться до реальності приблизно так, як забобони до наукового знання, те ж, що за своїм змістом цілком достовірне, часто настільки формалізоване і повчальне, що втрачає всяку привабливість, не сприймається, не засвоюється, і врешті-решт знецінюється.
Отже, можна стверджувати, що антисоціальне і аморальне далеко не завжди здійснюється з причини неможливості чи неспроможності засвоїти закони, норми, правила або з причини слабоволля і легковажності: часом це результат або невідповідності вищепереліченого ідеалам і уявленням індивіда про цінності і сенс життя, або результат перемоги порочних схильностей над почуття обов'язку. "Жодна друкована мораль, — писав Гегель, — ніяке просвітництво розсудку не можуть перешкодити тому, щоб виникли погані схильності, щоб вони досягай значного розвитку..."2 5.
Нерідко антисуспільні і аморальні вчинки здійснюють люди, які чудово знають закони, норми, правила і вміють володіти своїми почуттями і пристрастями, як свідчать численні судові справи, де фігурантами є часом крупні посадові особи, включаючи працівників міліції, прокуратури, державних установ. Але багато негативного здійснюється не тільки при порушенні законів,
315
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
норм, правил, а й при їх суворому дотриманні. Бездумно прийняті і шановані і
в якості фетіша закони, норми, правила можуть перетворитись на хибну систему координат, дезорієнтувати людину, збивши з правильного шляху, а то і підштовхнути до зловживань і навіть злочинів. Монтень писав: "Ніщо на світі не несе на собі такого важкого тягаря помилок, як закони". Монтень зауважує, що "...схвалюючи закони і додержуюси їх, справжня доброчинність втрачає значну долю своєї початкової твердості і непохитності, і багато поганого твориться не тільки з їх дозволу, а й за їх наполяганням" 26. Тому насправді моральність - це не норми і доброчинності як такі, а те, що лежить за ними і одержує в них більш або менш вірне (а нерідко викривлене, карикатурне) відображення 2 7. Гете в листі до Ф.Шіллера висловив думку, що здорова і прекрасна натура взагалі "не має потреби в жодній моралі, в жодному природному праві, в жодній політичній метафізиці" 28.
Головне не в засвоєнні і знанні всього того, що належить до раціонально-нормативного, а в здатності за всіх обставин залишатись людиною, здатною відрізняти добро і зло, прекрасне і низьке, любов і ненависть, благородне і підле, вірність і зраду, щирість і фальш тощо, тобто в здатності розмірковувати і мати свою думку. "Морально доброчинна людина, - писав Гегель, — не обов'язково є моральною: бо мораль передбачає розмірковування, певне усвідомлення того, що велить обов'язок, і вчинки, що випливають із цього попереднього усвідомлення"29.
Тому перед вихованням ставиться завдання не тільки прищеплювати ідеї, ідеали, норми, взірці, правила, закони, здатність "здраво мислити", а й вивільняти від сліпого додержання формалізованого і установленого, привчати "жити своїм розумом". Л.Толстой зауважував: "Розум даний людині не для того, щоб виробляти правила, як жити, а для того, щоб жити по розуму".
Справді моральною і вільною людина стає не тоді, коли керується "впровадженим" в неї "зовнішнім" і, тим більш "книжним", яке підкоряє собі її бажання, інтереси, волю, а тоді, коли вона критично ставиться до оточення і до власної поведінки і дій, керуючись неперехідними суспільними цінностями і власною совістю. Людині повинно бути не тільки затишно і комфортно, а й совісно, соромно, неспокійно, а все, що складає сенс її життя і ціннісні орієнтири, повинне стати її глибоким внутрішнім переконанням; адже пошуки взірця і сенсу життя не можуть бути передані будь-кому іншому, в тому числі суспільству, якому-небудь суспільному інституту (школі, вузу, педагогіці тощо): це цілком прерогатива особистості. На думку німецького філософа Фіхте, "ніхто не може стати добродійним і мудрим або щасливим інакше, як тільки завдяки своїй власній праці" 30.
Ніякі закони, норми, правила, ідеї, ідеали недійові, якщо вони не переплавлені почуттями людини і не пережиті нею. Тільки ставши предметом сталих переживань, політичне, правове, моральне, релігійне тощо стає особис-
316
Розділ IX. Особа і суспільство
тим надбанням людини, внутрішнім імпульсом її помислів і вчинків, орієнтиром у житті і змістом діяльності. В.О.Сухомлинський говорив, що мистецтво виховання є насамперед мистецтво звертатись до людського серця, бо коли серце спить, то істини, хоч і зрозумілі людині, але не стають її переконаннями, тобто не стають "її" істинами. Іншими словами: стан духовної піднесеності — це та могутня підойма, за допомогою якої засвоюється раціонально-нормативне, благодатний фунт для проростання заронених в індивіда зерен знання, ідей, вимог, норм тощо. Тому і політика, і мораль, і релігія прагнуть уникати голих формулювань як протилежного чуттєвому, схильностям, симпатіям, інтересам, смакам, переживанням, усьому тому, що прийнято називати душею і серцем. Тому всі вони ідею, норму, правило, догму прагнуть представити як щось інше, ніж поняття, ніж абстрактне загальне, чуже емоційно-особистому. Частково це примушує політику, мораль, релігію звертатись до наочно-образного, естетично-художнього, до засобів музики, живопису, архітектури тощо, щоб, так би мовити, осердечити і одушевити ідеї, норми, закони, правила.
Свобода. Залишаючись "суспільною істотою", в якої суспільство завжди "живе всередині" у вигляді ідеалів, норм, прайил, законів, цінностей взагалі, індивід не фатально детермінований загальним, соціально-груповим, що прирекло б його на пасивність і зняло відповідальність за свої дії. Людина — і продукт, і суб'єкт суспільних процесів і суспільних відносин, вона повинна не тільки пасивно чекати на своє влаштування, а й самовлаштовуватись, стати активним суб'єктом суспільного життя. Причому процес самовлаштування і самореалізації індивіда повинен носити вільний характер, а його достоїнство визначається не масштабом досягнутого, а насамперед моральною характеристикою досягнутого, не його утилітарною цінністю, а духовною наповненістю.
Кожна людська індивідуальність осмислює і оцінює суспільне буття через призму свого суб'єктивного становища в світі і тієї ролі, яку їй відведено в процесах, що відбуваються навколо неї і в яких вона повинна брати участь. Для цього індивід повинен усвідомити себе і як особистість, і як представника соціальної спільноти. Інакше кажучи, індивід повинен навчитись оцінювати свої інтереси і завдання, співрозміряючи їх з інтересами і завданнями інших людей, спільноти, суспільства, людства і за необхідності коригувати їх.
Політик, вчений, фермер, художник т. ін., будучи, так би мовити, агентом історичного процесу, діючи в складі якогось статистичного ансамблю як індивідуальність, завжди скований рамками завдань, цілей, норм, правил, законів, обов'язків, забобонів тощо, якими обмежує його суспільство. Кожна людина також обмежена власними схильностями, інтересами, намірами, вмінням, майстерністю, світоглядом тощо. Крім того, вона здійснює вузькоспеціалізо-вану діяльність, одну з численних людських діяльностей, виготовляючи певні предмети або задовольняючи певні потреби інших людей. Залежно від потреби і виду діяльності вона має ту чи іншу свободу вибору, має свої ціннісні орієнтири, можливість самовиповнитись і самоутвердитись.
317
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Необхідність включатись в історичний процес і діяти, спілкуватись і споживати пов'язана з проблемою свободи. В світлі вже сказаного свобода розуміється не як незалежність від зовнішнього світу або втеча від дійсності, а пов'язана з історичною діяльністю в певному середовищі і в певних умовах у світлі життєстверджувальних ідей і ідеалів, для чого людина повинна бути готовою боротись і, як правило, бореться, часом зазнаючи поразки. Отже, свобода передбачає певну активність та ініціативу, цілком визначений предмет діяльності і готовність діяти, реалізуючи свою мету. Свобода означає, що суб'єкт, будучи детермінованим зовнішнім середовищем, за допомогою волі і свідомих дій сам бере участь у детермінації подій, тією чи іншою мірою, так чи інакше самовизначається стосовно об'єктивної дійсності і утверджується в своїх родових якостях. У цьому смислі свобода полягає в пануванні людини над самою собою і над предметом своєї діяльності, в пануванні над ходом життя, в здатності визначати лінію своєї поведінки як шлях до ідеалу, відкидаючи всі рішення, не сумісні з ним, а не в "свободі волі", яка пов'язана з індетермінізмом і ототожнюється із свавіллям. Оскільки людина не тільки залежить від об'єктивної дійсності, а й є необхідним учасником детермінації процесів, що відбуваються з її участю, вона відповідає за свою діяльність і поведінку, за вибір засобів і результат.
Людина вільна не тоді, коли протиставляє себе необхідності як детермінованості, а тоді, коли вона активно протистоїть примусу як поневоленню і здійснює своє покликання; коли утверджує найвищі людські цінності і самовиповнюється сама. Людина ніколи не може вийти за рамки об'єктивної -детермінації, тому об'єктивна необхідність завжди є межею її свободи. Люди не вільні у виборі об'єктивних умов і обставин, а їхні вчинки і поведінка не детерміновані однозначно. Але оскільки життя людини індівідуалізоване і вона є суб'єктом історичного процесу, то вона вільна вже тому, що вибирає із дійсності те, що відповідає її ідеалам і цінностям, інтересам і цілям, потребам і смакам.
Свобода взагалі є родовою ознакою людини і залежить від рівня і розвиненості суспільства в цілому і окремої людської індивідуальності. Проблема свободи особистості завжди актуальна. В будь-якому суспільстві вона ставиться і так чи інакше вирішується. В будь-якому суспільстві будь-яка особистість перебуває під тим чи іншим видом контролю, стає залежною від тих чи інших чинників, тих чи інших соціальних сил, національних, класових, кланових, професійних інтересів. Повної свободи не було, не буває і не може бути. Повну свободу слід розглядати як ідеал, який ніколи не буде досягнутий, але до якого треба прагнути як окремій людині, так і всьому суспільству.
Любов
Любов називають царицею почуттів, найбільш раннім і найяскравішим переживанням, найбажанішим духовним станом. Жодному з почуттів не
318
Розділ IX. Особа і суспільство
приділено стільки уваги у філософії, психології, соціології, педагогіці як любові. В художній же літературі любов взагалі є провідною темою, вже особливо у поезії, де вона протягом століть є своєрідною "віссю", навколо якої "крутиться" поетична творчість: любов — невичерпне джерело натхнення поетів. Невичерпною проблема любові є і для наукового дослідження — і в силу своєї складності, і багатоаспектності, і ширини, і делікатності теми. Тому торкнемося тільки деяких її аспектів, не претендуючи на безперечність висловлених думок.
У "Філософській енциклопедії" любов визначається як морально-естетичне почуття, що дістає вияв у безкорисливому і самозабутньому прагненні до свого об'єкта. Вказано, що поняття "любов" багатозначне: існує любов до справи, ідеї, батьківщини, людства, до особистості. Духовна близькість в любові відчувається як постійна взаємна мисленна присутність, як такі стосунки люблячих, коли одна людина спрямовує свої помисли і почуття до іншої і оцінює свої вчинки у відповідності з її поглядами3'.
Це одне з багатьох визначень любові, яке, як і будь-яке інше, страждає неповнотою і неточністю. Мабуть, жодне поняття не вживається з такою багатозначністю і не має такого "розкиду" в тлумаченнях. Його використовують там, де відсутня ненависть і огида, де людина одержує задоволення і чимось захоплюється; люди говорять про свою любов до певної людини, до справи, професії, природи, одягу, музики, батьківщини, дітей, батьків, друзів тощо переживаючи при цьому широкий спектр почуттів. Говорять про любов плотську і духовну, радісну і трагічну, глибоку і легковажну, бурхливу і виважену, приземлену і романтичну тощо. З любов'ю пов'я-Ізані сердечність, душевність, людяність, відданість, милосердя, гідність, благородство, безкорисливість, жертовність тощо. За всіх відмінностей предметів любові, а відповідно, глибини і якості ставлення до них у зміст любовного переживання входить задоволення потреби в певній цілісності, досягнення бажаного стану і гармонії, підвищення життєвого тонусу, а разом з тим — відчуття спорідненості, поваги і самоповаги, піклування і відповідальності (особливо батьківська, синівська, братська любов, так само як і материнська, сестринська тощо).
В любові концентруються всі духовні і фізичні сили людини, дістають вияв її ідеали і прагнення, вона окрилює і підносить над буденністю життя, хоча в ній самій є не тільки злети, світло, жар, а й падіння, "тінь", "опіки". В любові, як і в ненависті, можуть бути поєднані найрізноманітніші почуття: і страждання, і насолода, і радість, і печаль, і навіть гнів, обурення, ненависть.
Любов є особливим екзистенціальним станом людини, за якого вона випадає із звичайного емпіричного існування, переходить в якусь нову просторово-часову форму, з новим досвідом почування і переживання, новими критеріями і орієнтирами. Екзистенціальність любові виявляється на-самперед у тому, що вона непідвладна всім міркуванням розсудливості і
319
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
здорового глузду: її не можна підвести під формули і стереотипи, норми і правила. Про любов можна знати, але не осягнути, можна осуджувати, але не відвернути і винести вирок. Разом з тим любов тісно пов'язана з життям людини, її побутом, працею, відносинами, словом, емпірією, часом дуже прозаїчною і непримітною, непоказною і навіть убогою. Людина в стані любові є вже якась нова якість, якої немає ні в її оточенні, ні в предметі її кохання, ні в ній самій. Любов — це вид неволі, якої людина сама бажає і в яку охоче йде. Можна стверджувати, що любов — єдиний вид несвободи, який може зробити її щасливою. Може, але не завжди, бо любов приносить людині і чимало прикростей і страждань. І завжди залишається таємницею, чому предметом любові стає саме ця людина, чому саме їй віддається все, що є найдорожчого і найціннішого, здоров'я і багатство, навіть життя.
"Справжня сутність любові, — зазначав Гегель, - полягає в тому, щоб відмовитись від свідомості самого себе, забути себе в іншому "я", однак в цьому зникненні і забутті вперше придбати самого себе" 3 2.
В любові найвищим і найціннішим є посвята себе іншому індивіду, відмова від самодостатності свого існування і своєї свідомості. Водночас відбувається самовиповнення і самоутвердження себе як особистості, усвідомлення своєї гідності, честі, ціни, якими людина може пожертвувати заради любові (Андрій в "Тарасі Бульбі") або пожертвувати любов'ю заради честі і гідності, держави і вітчизни (Тарас Бульба).
Любов, — писав Гегель - на відміну від честі, обов'язку тощо "не покоїться на розмірковуваннях і казуїстиці розсудку, а постає з почуття", яке може примусити людину відважитись на відмову від усього і тікати з коханим куди завгодно, жертвуючи своєю гідністю і честю, багатством і престижем33.
В силу своєї емоційності і афективності любов здатна переступити те, що в соціальному плані становить певні перепони і перегородки і в цьому відношенні несе в собі певну модель рівності. Разом з тим неоднаковість людей: соціальна, вікова, за темпераментом, вихованням тощо, зумовлює і відому нерівність в любові і навіть "наднерівність", а поряд з виповненістю — нудьгу за безмежним, великим і високим, таємничим і дивовижним. Любов породжує почуття недостатності і незадоволеності досягнутим і наявним, підвищує вимогливість до дійсності і до самого себе. Або осліплює - і дійсність постає не такою, якою вона є насправді.
Любов — синкретичне почуття, в ній спрацьовує ефект синенергії: любов здатна об'єднувати всі складові психіки і викликати специфічний стан, який охоплює всю людину, включаючи її дух і тіло, психіку і гормональну систему, біологічне і соціальне, свідоме і несвідоме, почуття і думки.
Найбільш концентровано і яскраво, зримо і багатобічно любов виявляється у відносинах між чоловіками і жінками. А точніше — між жінками і чоловіками, бо любов — царство жінки і веде в любові — жінка. Невипадково в грецькій міфології богинею любові була Афродіта, а римлян — Венера.
320
Розділ IX. Особа і суспільство
І у тварин спарювання залежить від самки, її збудливості і готовності до спарювання. Наприклад у мавп, найближчих до людини істот, самиці байдужий склад і число сексуальних партнерів, для неї важливе одне — задоволення статевого інстинкту. У тварин пора спарювання — цілком дія біологічних механізмів, у них взагалі немає еротики в людському розумінні цього слова, хоча у деяких із них має місце індивідуалізація статевих відносин (вовки, лебеді тощо). Людина ж, серед іншого, починається там, де жінка одержує можливість вибирати час спарювання і партнерів; інтимний контакт давно вже втратив для людини своє пряме фізіологічне призначення і містить різноманітні осо-бистісні смисли. В міру сходження еволюційними східцями необхідність до розмноження все менше домінувала, а статевий потяг, навпаки, збільшувався до багатьох і складних форм, які він набуває у людини. Статевий розкол, статеве суперництво, зміна поколінь служили могутнім, а може, одним з найбільш дійових засобів вдосконалення в тваринному світі, без чого, можливо, не з'явилась би і людина. Разом зі становленням людського способу життєдіяльності статевий інстинкт поступово виходить за межі простого розмноження і збереження роду, чисто тваринне почуття "олюднюється", набуваючи соціального змісту, смислу, мети тощо. Поступово фізіологічний акт стає важливим моментом соціально-духовного життя. Відбувається кристалізація якостей і відбір індивідуальностей, які володіють сексуальним талантом, на зразок того, як володіють талантом слідопита, воїна, мисливця тощо. Задатки, які передаються генетично, шліфуються і соціалізуються, надаючи їхньому володарю певної ваги, інколи видатної, як це було, наприклад, з Таїс Афінською, Аспазією, Клеопатрою тощо, сексуальний талант яких багато в чому сприяв їхньому авторитету в суспільстві.
Потяг, частково вивільнений від інстинкту, з'являється вже у вищих тварин. "Уже тут він стає можливим джерелом насолоди, не залежним від життєвих потреб як цілого, — пише М.Шелер, — Лише до того часу, поки, наприклад, сексуальний імпульс включений в глибинну ритміку тічки, що супроводжують зміни в природі, він залишається непідкупним слугою життя. Будучи вирваним із інстинктивної ритміки, він все більше стає самостійним джерелом насолодження і вже у вищих тварин, особливо у домашніх, може заглушати біологічний смисл існування (наприклад, онанізм у мавп, собак тощо.)"34.
Відомий шведський натураліст, антрополог і мандрівник Ян Лінблад, на основі своїх спостережень, відзначає, що "мавпи, особливо павіани, в неволі сильно зациклюються на сексі, можна навіть говорити про збоченість". Однак, зауважує Ян Лінблад, тільки людина здатна до оргазму, тим часом як самкою мавпи оволодіває примітивна сила, а самець задовольняє свій примітивний інстинкт, "без особливої пристрасті в декілька секунд виконує свій обов'язок" 3 5.
І все ж статевий акт, за Гегелем, є кульмінаційним пунктом живої природи, "бо різні істоти, що співвідносяться одна з одною, вже не є зовнішніми одна одній, а володіють відчуттям цієї єдності" 36.
21 Філософія
321
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Спільний з тваринами статевий інстинкт людини, включений в систему суспільних відносин, сприяв індивідуалізації і появі цілого комплексу духовних спонук і видів поведінки, відсутніх у тварин. Секс став у людини важливим елементом культури, а за З.Фрейдом, — основним її фактором, причиною виникнення і формування моралі, політики, релігії, мистецтва, а також відповідних соціальних інститутів. Але З.Фрейд, на думку одного із своїх послідовників, Е.Фромма, біологізував статеві відносини людей, звівши статеве бажання до пристрасного томління, хворобливого напруження, яке усувається в статевому акті. Якби це було справді так, зауважує Е.Фромм, то ідеалом статевого задоволення виявиться мастурбація3 7. "Але навіть якщо статевий інстинкт бі-логічно слугує життю, з психологічного погляду він не обов'язково є вираженням біофілії" 3 8.
Разом з тим, із статевим інстинктом як невід'ємною належністю організму людини тією чи іншою мірою пов'язане функціонування його складових: психіки, почуттів, емоцій, а також фізичне і психічне здоров'я, світосприймання і загальний стан. Секс є задоволення я-центристської нужди людини як і потреби в їжі, самозахисті тощо, завдяки йому усуваються негативні емоції і відбувається підзарядка позитивними, встановлюється баланс сил, відновляється життєва енергія.
Життя статі, статеве життя, на думку М.Бердяєва, як наслідок розірваності людства на дві половини в цілому супроводжується дисгармонією і конфліктами, "поневоленням і тиранією", неспокоєм і драматизмом. У статевому потязі є болісна надмірна енергія, яка сама по собі сліпа і вимагає виходу в світ, в об'єкт. Стать, на думку Бердяєва, це викинутість назовні, об'єктивація і детермінованість, екстеріорізація і роздробленість, прикутість і рабство. Невипадково християнська релігія в ім'я спасіння людини оголосила статеве життя гріховним, але перетворена в догму ця установка породила святенницьке, лицемірне ставлення до статевих відносин взагалі, до статевої розірваності зокрема. Насправді ж доброчесність — властивість не тіла, а душі, пише Елоїза в листі до свого коханця, середньовічного філософа-схоласта Петра Абеляра.
"Люди прославляють мою цнотливість, не знаючи моє лицемірство". Насправді ж "любовні насолоди, яким ми обоє однаково віддавались, були для мене настільки приємні, що вони не можуть ні втратити для мене принадність, ні хоч скільки-небудь згладитися з моєї пам'яті. Куди б не звернулась я, вони всюди являються моїм очам і збуджують в мені бажання. Навіть уві сні не щадять ці марення. Навіть під час урочистого богослужіння, коли молитва повинна бути особливо чистою, грішні видіння цих насолод до такої міри оволодівають моєю нещасною душею, що я більше віддаюсь цим паскудствам, ніж молитві. І замість того, щоб горювати за вчинене, я частіше зітхаю за нездійсненим. Не тільки те, що ми з тобою робили, але навіть місця і хвилини наших діянь, нарівні з твоїм образом, так глибоко закарбувались у моїй душі, що я немов би знову переживаю все це і навіть уві сні не маю спокою від цих спо-
322
Розділ IX. Особа і суспільство
гадів. Нерідко думки мої дістають вияв у довільних рухах і в словах, що вирвались ненавмисне" 39.
Отже, питання не в тому, чи має статевий інстинкт відношення до любові, а в тому, чому "темна" і "родотворча" енергія еросу як вияв глибинної і життє-творчої сили поєдналась з високодуховним індивідуалізованим переживанням людини, яке багато в чому визначає її помисли, вчинки і поведінку. Біологічний рівень сам по собі не може все це пояснити, треба долучити сюди соціологічний і психологічний рівні, врахувати інтегрованість сексуальних стосунків в соціальне життя і вплив цих процесів на формування психіки і свідомості людини. Крім того, слід брати до уваги, що стать - це не тільки зарядженість специфічною родотворною енергією, напруженість і піднесеність, а й розділеність людства на дві протилежні половини — жіночу і чоловічу, утрата цілісності, влада роду над індивідуальністю, вияв залежності і несвободи; що секс - це не тільки зняття напруження і насолода, а й падіння, моральна деградація. Адже ніде не накопичується стільки паскудства і бруду, не відбувається стільки принизливого і тваринного, як у сфері сексу. З.Фрейд писав: "Найбільш високе і найбільш низьке всюди найтіснішим чином пов'язане в сексуальності"4 °. Секс зближує і з'єднує людей, і без задоволення сексуального інстинкту не може бути повноцінного, тим більш щасливого, життя, але стать буває жахливою в своїй "буденності" і "приземленості", "натуральності" і "відвертості". Тільки тоді, коди сексуальне почуття "просвітлюється" відносинами безкорисливості і самовідданості, звеличується і обожнюється, воно стає любов'ю, суто особистим надбанням і людським переживанням.
Про цю двоїсту природу еросу говорив ще Платон в діалозі "Бенкет": зачатий під час свята богині Афродіти в нетверезому стані богородним Поросом і жебрачкою, обірванкою, нікчемною Пінією, Ерот від батька взяв безсмертя, благородство, мудрість, хоробрість, чарівність, ніжність, тяжіння до краси, а від Пінії він успадкував злиденність, неохайність, незграбність, бездомність, вульгарність. Поєднавши в собі батьківське і материнське, Ерот ні безсмертний, ні смертний, ні багатий, ні бідний, ні вродливий, ні огидний, ні ніжний і ні грубий тощо, тобто щоразу набирає іншого вигляду, іншої подоби, по-іншому поводиться. Оскільки Афродіти (любові) не буває без Ерота (статевого потягу), то обох Афродіт—"небесну" і "вульгарну", супроводжують і два Ерота -"небесний" і "вульгарний". Ерот Афродіти "вульгарної" належить людям нікчемним, які "люблять своїх коханих заради їхнього тіла, а не заради душі, заклопотані тільки тим, щоб домогтися свого, не задумуючись над тим, чи це є прекрасним. Ось чому вони і здатні на що завгодно — на хороше і на погане однаковою мірою". Ерот же Афродіти "небесної" одухотворений, не пов'язаний з дітонародженням, прихильний до прекрасного, безкорисливий і благородний, "вимагає від люблячого і любимого великої турботи і моральної досконалості" 4'. На думку Платона, до блага веде тільки поміркований Ерот, тільки він веде до розсудливості і справедливості, дає всіляке блаженство.
21*
323
Частина друга. Основні філософські виміри і характеристики людини і суспільства
Отже, любов еротична, але не зводиться до сексу, статевого з'єднання як такого. На статевому з'єднанні в його "оголеному" вигляді, вважає М.Бердяєв, лежить печать занепаду людини, те, що повертає її до тваринного царства, що зв'язує і поневолює її. Тому людина прагне осмислити, виправдати статеве з'єднання, обмежити і подолати його тваринну природу, внести в цей акт, крім функції дітонародження і джерела насолоди, що є явно аморальним, чисто духовне і високе, що надає статевому з'єднанню відчуття виповненості і цілісності4 2.
Статеві відносини в людському суспільстві стали важливою частиною взаємовідносин взагалі, а секс включено в загальну систему виробництва і споживання, в поділ праці і дозвілля. Тому відносини "чоловік — жінка", "жінка — чоловік" багато в чому залежать від соціального устрою суспільства, поділу праці, суспільної моралі, соціального походження і статусу, а відповідно, від оцінок і самооцінок. Маючи під собою біолого-генетичну основу, "жіночість" і "чоловічість" формуються в конкретних суспільно-природних умовах, середовищі, що посилюють або гасять закладені в індивіді якості і властивості, які можуть бути "затребуваними" або "переслідуваними" з боку суспільства або окремих соціальних груп. Отже, суспільство може створити умови для дискредитації на основі статі або ж дати змогу окремому індивіду подолати сліпоту біологічного прагнення і перетворити його в соціально-контрольоване, так би мовити, приручене і гуманізоване. Або ж навпаки, в те, що відчужує людину від людини і вороже їй.
Стихія статі повинна бути подолана, хоча б зведена до мінімуму, а "темна" і несвідома "родотворча енергія" сексу перетворена, "сублімована" в "світлу" і свідому енергію продуктивної діяльності і творчості. Як свідчать психологи, енергія еросу є могутнім зарядом і імпульсом до дії і пошуку, причому більш важливим і значимим, ніж сама обдарованість і схильність. Діяльність видатних поетів, художників, композиторів, акторів, зокрема, свідчить про великий заряд сексуальної енергії. І навпаки, у кастратів, поряд з розумовою тупістю, настає повна байдужість до людей, безповоротно зникають найдорогоцінніші властивості душі і жива причетність до того, що відбувається навкруги.
Так, зокрема, трапилось з П.Абеляром після того, як він був кастрований родичами Елоїзи на чолі з її батьком. Елоїза після цієї події в одному із листів пише: "Раніше, коли ти зваблював мене до мирських насолоджень, твої листи часто приходили до мене і ти часто оспівував у віршах свою Елоїзу, ім'я якої було у всіх на устах; воно звучало на всіх площах і в усіх домах. Настільки ж тепер праведніше зваблювати мене до бога, ніж тоді — до насолод" 43.
Можна стверджувати, що без еротики неможлива будь-яка творча діяльність взагалі, а художня зокрема. Причому для "лібідозно зарядженої" особистості, що усвідомлює свої здібності, схильності, обов'язки, покликання часом не обов'язкова " висока любов", інколи досить статевого зв'язку на базі потягу і симпатії. Як пише Т.Манн, творчість Мікеланджелло завжди
324
Розділ IX. Особа і суспільство
супроводжувалась статевими зв'язками, але він "ніколи не любив заради взаємності, ніколи не хотів і не міг в неї вірити" 44. Звичайно, в таких стосунках є те, що має назву "сексуального гедонізму" і є певною заземленністю в стосунках статі, але і так звана романтична любов без сексуального почуття, і так звана сентиментальна любов врешті-решт, може стати псевдолюбов'ю, бо переживається виключно у фантазіях, а не тут і зараз, в існуючих відносинах і безпосередніх контактах.
М.Бердяєв вважає геніальність наскрізь еротичною, але не сексуальною. "Сексуальний акт, — пише Бердяєв, — по суті протилежний всякій геніальності, всякому універсальному сприйняттю і універсальній творчості, він провінційний". І взагалі творча геніальність ворожа стихії роду і майже не сумісна з дітонародженням, бо в "сексуальному акті завжди є поневолення особистості і наруга над творчими поривами особистості". Разом з тим Бердяєв визнає, що "в статевій енергії приховане джерело творчого екстазу і геніального прозріння ", а еротичне потрясіння — шлях сходження і виявлення краси 45. І взагалі "...без містичного потягу до жіночості, без закоханості у вічну жіночість, чоловік нічого не створив би в історії світу, не було б світової культури"46.
Статева любов як одне з найбільш характерних для людини почуттів здатна інтегрувати всі складові психіки і
